«Я живу різними життями, й у кожному з них є Україна»

"Із Києва до Чорториї Іван завжди приїжджав із чумайданом. У тому чумайдані він тримав небагато – фотографії зі зйомок фільмів і батькове "Євангеліє", – сестра легендарного актора й режисера Фрозина Грицюк тримає у руках невеличку чорну валізу і розповідає про брата. – Я тоді ще не розуміла, що Іван відомий. Просто знала – він людина, яка любить рідну Україну і шанує батьків. Він приїжджав, відкривав чумайдан і віддавав свої фотографії мені на збереження. Казав, усе з того чумайдана колись буде для музею, а я і поняття не мала, що таке музей. Гадала, музей – це якийсь собі архів. І коли 1990 року до мене прийшли й сказали, що будуть будувати музей, я аж не спам’яталася. Ще 40 років тому Іван знав, що буде музей і будуть шанувати Україну".

Іван передбачав багато. "Я найпершим помру, – сказав якось Іван Фрозині, старшій за нього на 10 років. – Ви усі живете кожен своїм життям, а я живу різними життями, й у кожному з них є Україна".

Також Іван казав, що накриє для буковинців столи від Чернівців до Чорториї. Нині його немає з нами, але 15 червня у день його 70-го ювілейного дня народження, столи все-таки накриють – у всіх селах від міста і аж до його рідної Чорториї. Люди шануватимуть пам’ять того, хто з любов’ю до України створив велике поетично кіно…

"Він заради України став артистом"

– У маленькій хатинці на одну кімнату ми виросли, нас було десятеро, – каже Фрозина і показує на маленькі вікна відтвореної хатини у музеї-садибі Івана Миколайчука. – Увечері хустинами затуляли вікна, щоби ніхто не бачив, і півсела сходилося слухати, як батько читає "Євангеліє". Коли Іван пішов творити кіно, батько віддав йому свої святі книги. Ці батькові книги Іван беріг, як зіницю ока. Якось він летів із Чернівців до Києва, і в аеропорту забрали у нього батьків подарунок. Іван сказав, що з місця не зрушить без книг, – йому повернули книги і соромили, щоби відома людина не давала приклад іншим таке читати… Іван взяв книги і більше нічого не чув, він знав своє.

У Івановій хаті вікна – низенькі й маленькі. Присідаєш, і з віконечок видно село. Так колись дивився Іван, і потім цей погляд показав світові в українському кіно.

– Я собі так думаю, він заради України став артистом, – каже пані Фрозина і роздивляється фотографії зі зйомок фільмів. – За росіян по телевізору півгодини ішли українські новини, від 12.00 до 12.30. Я раділа, бо за Румунії цього не було, а Іван сварився: "І це є Україна? У Києві я не чую жодного українського слова. Фрозино, ти знаєш, що Україна більша за відому Францію, але про нашу Україну ніхто не знає?" Ось тому він і творив. А зрозуміла я, що Іван досягнув свого, коли у садибу приїхала українська діаспора з Австралії. Люди знали різні фрази з Іванового кіно, і це мене дивувало. А то виявилося, що в Австралії по телебаченню іде Іванове кіно! У такі дні біля одного телевізора десятками збираються українські й іноземні сім’ї. Люди сходяться під один дах і тішаться за рідну Україну… Так колись сходилися до нашого батька у тісну хатинку із зачиненими вікнами і слухали "Євангеліє"…

Панство по-буковинськи називав вуйками

У Чорториї рідні та друзі уперше зрозуміли, що Іван відомий після того, як у село приїхав автобус – людей везли у чернівецький кінотеатр "Жовтень" на показ "Тіней забутих предків". Перед показом фільмів Іван вийшов на сцену і звернувся до людей: "Дорогі мої буковинці, мої краяни! Дорогі мої вуйни і вуйки…"

– Ну, як ти міг таке уперти, назвати поважних людей вуйками і вуйнами, – сварила тоді Івана Фрозина. – Вони там усі такі сидять у шубах, у кучмах, у міхах із вовка, а ти таке уповідаєш! Ну, чого ти смішиш нас, чоловіче?

– Сестро, а я що, до тих людей у вовках прийшов? – з усмішкою відповів Іван. – Я прийшов до Буковини, а найбільше буковинців – це вуйки та вуйни. Я звертався до своїх рідних…

1964 року у Чорториї вперше вирішили показати "Іванове кіно" – підготували "Тіні забутих предків". Пані Фрозина пригадує, що фільм привезли російською мовою, й Іван скасував показ. Він попросив вибачення й пояснив, що його мама російської не розуміє. Лише через декілька місяців у селі показали справжні українські "Тіні забутих предків". Дивитися прийшло усе село…

У Чорториї часто приходили послухати чи подивитися на Івана.

– Якось на Великдень діти почули, що приїхав Миколайчук, і почали просити, щоби вчителі запросили його до школи. За нами прислали вантажну машину, яка у будні розвозить гній на поле. Іван покликав водія і запросив пройтися чотири кілометри пішки до школи, дорогою послухати зозуль і солов’я. У школі зібрався повен зал дітей і дорослих. Іван вийшов на сцену і сказав: "Христос Воскрес".

У той час сказати святе привітання було чимось нечуваним, і люди у залі похилили голови. "Воістину Воскрес", – із задніх ла відповіли Іванові лише декілька стареньких людей.

– Ти не міг щось інше вигадати? Зробив таке вчителям, вони аж зі страху голови похилили? – сварила тоді Фрозина Івана.

– А ти що хочеш, щоби я також голову хилив? – дивувався Іван і усміхався.

– Та вчителі збудуться роботи, – продовжувала Фрозина.

– Я також на роботі, але ніде і ні перед ким не хилю голови…

"Мав із фільмів копійки"

– Любив Україну і творив кіно – оце і було його життя, – каже Фрозина Грицюк. – Не дивно, що він велике кіно створив – на віки. Але тоді за свої фільми він грошей не мав. Мріяв збудувати хату для великої родини з двома входами і просторим горищем із видом на рідне село. Робив кіно й хату будував десять років. Мав із фільмів копійки, цемент застоювався. "Білий птах з чорною ознакою" – такий великий задум і мав би бути хороший кошторис, але де там! Іванові та Іллєнку принесли на кіностудію по п’ять соток. Іллєнко сказав, що забере увесь гонорар, а Іван взяв свої п’ять соток, бо був без грошей. Так окрім того авансу вони більше не бачили грошей… А як Іван збудував хату, то скільки там у ній пожив?

У Києві Іван із дружиною Марією жили у гуртожитку. І коли Іван одночасно знімався у двох фільмах "Сон" та "Тіні забутих предків", у нього захворіли очі. У гуртожиток до Івана викликали знаного лікаря з Москви. Режисери Денисенко та Параджанов просили лікаря допомогти, бо без Івана не буде кіно.

– А що, він у вас такий незамінний? – уточнив тоді лікар.

– Так, він великий актор, – відповіли лікареві.

– Та якщо він такий незамінний, то чого живе у гуртожитку у таких умовах?

Через місяць Іванові дали у Києві однокімнатну квартиру… І у тій квартирі зупинявся пожити не один митець…
Валерія Чорней

Цікавий факт

Якось Івана у Києві запросили до себе співробітники відповідних служб. Йому і кажуть, що він завжди між людьми, народ тягнеться до нього, довіряє. Почали Івана вербувати. Іван засміявся і зі своєю прямотою відповів: "Ми не можемо з вами співпрацювати, бо у нас різні ролі. Вам добре тоді, коли вас мало хто знає. Мені добре, коли мене багато хто знає…"

Фільмографія. вибране

1964 – "Сон", актор.
1964 – "Тіні забутих предків", актор.
1965 – "Гадюка", актор.
1966 – "Бур’ян", актор.
1968 – "Анничка", актор.
1968 – "Камінний хрест", актор.
1970 – "Білий птах із чорною ознакою", сценарист, актор.
1971 – "Захар Беркут", актор.
1979 – "Вавилон ХХ", актор, композитор, режисер, сценарист .
1980 – "Лісова пісня. Мавка", актор.
1986 – "Небилиці про Івана", сценарист.