Якщо в українського кіно було обличчя, то це обличчя Івана Миколайчука. Досконало вродливе, із пронизливими бездонними очима, в яких пропадали жінки та зігрівалися душею друзі. І в них, цих очах, якщо добре придивитися, можна було побачити глибоко захований біль.
Порізаний Вавилон
Близькі люди Івана Миколайчука розповідають, що слова "біль" та "совість" він вживав у розмові чи не найчастіше. Розкриваючи в інтерв’ю таємниці свого творчого методу, Іван казав, що завжди намагається відшукати у героя потаємний біль, який він ховає не тільки від людей – навіть від себе самого. Коли це вдається – вдається і роль. То був, якщо можна так сказати про мистецтво, Іванів винахід, його "ноу-хау". Здавалося б, яке таке невідоме страждання можна знайти у Тараса Шевченка, адже ми добре знаємо всі його біди та печалі. А Миколайчук знайшов! У нього, молодого, двадцятитрирічного актора, сорокарічний Шевченко носив глибоко в очах біль… втраченої молодості.
А Іван Палійчук із "Тіней забутих предків"… Хіба лише туга за втраченим коханням зруйнувала його життя? Якби Миколайчук грав тільки це – не вийшло б так щиро, не було б геніально. Він знайшов у Івана іншу муку – завжди самотньої і всюди чужої людини, не такої, як всі, інакшої від народження.
Часто можна почути, мовляв, у "Тінях…" Миколайчук грав сам себе. Насправді більш-менш близькою до особистості Івана була хіба що роль Фабіяна у "Вавилоні ХХ". Можливо, це навіть був цілком свідомо написаний автопортрет, адже Миколайчук виступив і сценаристом, і режисером стрічки. Колега та друг Івана Роман Балаян розповідає, що позаздрив, побачивши сам тільки робочий матеріал "Вавилона". А готове кіно вийшло просто-таки бомбою, хоч від нього тодішня цензура залишила ледве половину. То філософія Фабіяна була надто тонкою, то народний гумор надто дражливим, то Мальва надто сексуальною. Отак і вирізали по шматочку. Але Миколайчук "викрутився", обертаючи навіть зовсім безглузді зміни на користь своєму шедевру. Коли хлопці з українського села ідуть строєм у вишиванках і співають "Как родная мєня мать провожала", ми бачимо зовсім не недоречність, а вишукане самопародіювання.
Запізнілі небилиці
Парадоксальна річ: багато хто сприймає Миколайчука насамперед як кінорежисера, хоча зняв він лише дві стрічки. Причому другий його фільм – "Така пізня, така тепла осінь" – усі проголошують невдалим. А дехто із шанувальників Миколайчука навіть не згадує цю роботу, наче її й не було. Не маючи жодних фахових знань із кіно і дивлячись його суто як глядач, я люблю цей фільм. Мені подобається тужливо-красива атмосфера (притаманна, до речі, саме осені), подобаються візуальні знахідки (як-от прохід камери із головною героїнею, коли вона йде від коханого і водночас ніби залишається на місці), подобається така характерна для Миколайчука доречність музики і танцю, подобається сам Миколайчук у надзвичайно органічній для нього ролі героя-коханця, ба більше – плейбоя.
Та насправді у сприйнятті Миколайчука передовсім як режисера парадоксу немає. Адже він завжди намагався (і йому це вдавалося) робити не лише акторський, а й постановницький внесок у фільм. Іноді мав на це цілком офіційне право, як у випадку "Білого птаха з чорною ознакою" Юрія Іллєнка, де був співавтором сценарію. А іноді це виходило якось саме по собі, як із "Пропалою грамотою" Бориса Івченка. Ця іронічна комедія цілковито тримається на Миколайчукові, тут видно його почерк і стилістику. Чимось подібним могли би стати й "Небилиці про Івана". Сценарій до "Небилиць…" Миколайчук написав ще 1983 року, а дозвіл на зйомки йому дали тільки 1986-го. Іван тоді вже був хворим, фатальний діагноз було поставлено, йому залишалося менше року…
Ювілейна міфотворчість
Нині, напередодні 70-річного ювілею Івана Миколайчука, звідусіль лунають спогади про нього. Ми чуємо здебільшого про те, як Іван любив свій край, своїх земляків, яким він був чудовим другом і високодуховною людиною. Усе це правда. Він якось купив на останні гроші діжку пива для односельців і мріяв накрити столи від Чернівців до Чорториї, щоби всіх-всіх почастувати. Він щиро дружив із Леонідом Биковим (саме Іванові Биков адресував свій прощальний лист-заповіт), Романом Балаяном, Юрієм Іллєнком, Федором Стригуном. Безквартирному Бориславу Брондукову навіть давав притулок у своєму однокімнатному помешканні, а Іваном Гаврилюком опікувався, наче сином чи молодшим братом. Водночас вважав, що людина, яка не має ворогів, нічого не варта, і не прагнув бути люб’язним завжди та з усіма. Вікторові Мережку, наприклад, вказав на двері, коли той зневажливо висловився у нього вдома про українську мову. Але що більш натхненними і патетичним є всі ті спогади, то більше Миколайчук перетворюється на міф. Тим часом таємний біль в його очах досі ніхто не розгадав.
То, може, не варто й намагатися відродити в своїй уяві живого Івана? Іван Миколайчук, з усіма його чеснотами і слабкостями, життєвими успіхами і помилками, належить лише собі та найближчим людям. Ми натомість маємо його творчість, досі належно не оцінену. У його фільмографії тридцять шість стрічок, а знаємо і згадуємо п’ять-сім із них. Просто подивіться, яким він був елегантним і жорстоким білогвардійцем у "Гадюці", натхненним і зворушливим Любомиром у "Захарі Беркуті", мудрим і нещасним дядьком Левом у "Лісовій пісні", наївним максималістом Громовим у "Комісарах"… І все це не просто наша місцева гордість, наш видатний земляк. Це довічне надбання кіномистецтва.
Оксана ДРАЧКОВСЬКА
