Цей фантастичний Лишега

Олег Лишегу – львів’янин знов. Зі Львова ближче до Тисмениці, в якій я ніколи не був, та знаю, що колись там була хутряна фабрика, де після школи працював Лишега. Потім він став студентом Львівського університету ім. Івана Франка. Потім його звідти відрахували за участь у самвидавчій "Скрині" (машинописний альманах, упорядником якого був Грицько Чубай). Олегом заопікувалася Радянська армія, і два наступні роки він вивчав військове мистецтво і дзен-буддизм десь у Бурятії. Після армії потрапив до Києва, працював художником-декоратором у театральному інституті ім. Карпенка-Карого, і нарешті 1989 року вийшла перша книга його поезій "Великий міст". Лишезі тоді було 40. Неспішний дебют...

Перерву біографічний виклад задля кадрів нещодавнього минулого. Ми зустрілися з Олегом після вечора Юрія Тарнавського у львівській книгарні "Є". Василь Габор запропонував пошукати кнайпу, де можна було б спокійно побалакати про те, що на язиці. До нас приєднався художник Андрій Кісь. Сіли за столик біля Порохової Вежі. Замовили, що хотіли. І Олег став розповідати про свою недавню подорож на поетичні читання до Кракова, гортаючи буклет, де його фотопортрет сусідив з фотопортретами найвизнаніших у світі поетів, серед яких – нобелівські лауреати Дерек Волкот і Віслава Шимборська. Читання були присвячені сторіччю Чеслава Мілоша,й організатори вирішили запросити з України саме Лишегу.

Фіолетові хмари переміщалися над банею Домініканського собору, і ми з хвилини на хвилину чекали якщо не шквального удару, то принаймні блискавки з громом. Це як у поезії Лишеги "Жар" із того ж "Великого мосту". Тільки там з неба сипле сніг і заважає оповідачеві випалити у вогні глиняні глеки, які той вирішив повезти на ярмарок. Не зрозуміло, чи вдалося йому потрапити на ярмарок і заробити хоч якусь копійку, та свідкам-стихіям, які незаплановано втручаються в людські справи, тут виділено належне місце. З цієї неуникненної присутності інших і часто безіменних сил і їхніх втручань зіткане світовідчування Лишеги. Він воліє писати про речі, які можуть відбуватися коли завгодно: вчора чи 10 тисяч років тому. Він хоче, щоб його мистецтво було безіменним свідченням про "людину з Тисмениці". Він поєднує глибоку архаїчність із найрадикальнішим поглядом на сучасну цивілізацію, яку не приймає, та в міру своїх можливостей користається її благами.

Минулого року Габор видав Олегову книгу "Друже Лі Бо, брате Ду Фу". Крім одноіменної п’єси, там є трохи малої прози і розкішне есе нібито про Київську школу поетів "Adamo et Diana". Нічого подібного ні в українській, ні у світовій есеїстиці я не читав. Есе має вісім розділів, які займають десять книжкових сторінок, і один post scriptum – на п’ятнадцять. Під певним кутом зору Олег написав есе про те, як йому замовили його написати, про те, як один із поетів Київської школи намагався скоригувати його писання і як врешті-решт написалося те, що написалося. Та я сприймаю цю прозу як кіноповість, як компенсацію за відсутнє українське неореалістичне кіно з десятками Олегових візій. Там Віктор Кордун імпровізує на роялі в одному з київських ресторанчиків, там Микола Воробйов зшиває величезну шубу з дитячих цигейкових шубок, там Сергій Параджанов купує коня на Бесарабському ринку в Михайла Григоріва, хоча той насправді продавав яблука... Картини проминулого буття напливають, як хмари. Легко переміщаєшся разом з автором у різні часи, опиняєшся раптом в нічному львівському лісопарку Погулянка поряд з Грицьком Чубаєм, чуєш, як у клітці біля корпусів винзаводу реве ведмідь... Це есе про поезію молодості і прозу старіння, про те, як важко вловити невловиме і як важливо жити, дотикаючись до води, землі, повітря. Як нестерпно усвідомлювати свою смертність.

...Олег пригублює з фужера червоне вино і розповідає нам, як він читав у Кракові на телебаченні Норвіда. Гадаю, для багатьох польських телеглядачів такий український поет був повною несподіванкою. Та що говорити про поляків, якщо навіть українці не цілком свідомі того, що мають такий скарб, як творчість Олега Лишеги. Ще 2000 року американський ПЕН-клуб присудив Лишезі (другому після Шимборської слов’янському поетові) нагороду за найкращу перекладну книгу. Верлібри Лишеги переклав американський поет Джеймс Брасфілд, а видав Гарвардський університет. Олег і сам вряди-годи перекладає, наприклад, щоденники Генрі Торо. А поміж тим витесує дерев’яні фігурки – ще одні свідчення для далеких нащадків про "людину з Тисмениці". Де ви, українські і світові галеристи, мистецтвознавці, арт-менеджери? Скарб – поряд, несхований під багатометровими археологічними шарами. Беріть, виставляйте, розкручуйте! Де там. Легше "вгатити" кошти у світову знаменитість, ніж вийти на світовий рівень зі своїми глечиками.

Про самого Олега можна знімати захопливі серіали. Чого вартий сюжет про те, як він наприкінці 1992 року вирушив у тур Європою з театром-студією Сергія Проскурні "Будьмо!", що поставив його "Друже Лі Бо, брате Ду Фу". У Празі на виставу ледь не приїхав тодішній президент Чехії Вацлав Гавел і все-таки приїхав посол України Роман Лубківський. Рух у центрі Праги був перекритий, і Лишега, який грав сам себе, у фіналі вистави все-таки промовив свої гіркі слова: "Ви спотворили мою пісню..."
Віктор НЕБОРАК