«Русичі»: «Бракує елементарної культури»

Гурт "Русичі" походить з півдня України – міста Білгорода-Дністровського. Грають не зовсім звичайну для свого регіону музику: формація гармонійно вплітає український фольк у рок, фанк, реггі та інші музичні стилі, внаслідок чого виходить симпатичний мікс, який до душі не лише українцям, про що свідчать неодноразові закордонні запрошення, переважно – до Польщі. Українськими народними піснями у роковій обробці нині не здивуєш нікого, але співак, скрипаль, сопілкар і керівник гурту Богдан НІКІРУЙ вважає, що навіть нібито відомі народні пісні в нашій країні відмирають, поступаючись несмаку, який лунає з екранів телевізорів та численних "ефемок".

– Під час нещодавнього фестивалю "Паблік" ви вже вдруге відвідали наше місто. З чим воно у вас асоціюється?

– Передусім з Володимиром Івасюком. Це наш український "The Beatles", але на загальноукраїнському рівні його музики та інформації про нього дуже мало. Взагалі, це проблема України, що вона не знає своїх героїв, і не лише тих, які воювали, а й тих, хто досяг чогось – в науці, літературі, музиці. Івасюк – один із тих, хто здійснив прогрес в українській музиці. Усі знають "Червону руту", але якщо копнути трохи глибше, там можна знайти таку лірику! У тих піснях стільки любові, енергії, позитиву, що це просто неймовірно.

– Ви пропагуєте український фольк, хоча, наскільки я знаю, Південна Україна не особливо відзначається патріотизмом…

– Це трохи не так. На півдні Одеської області, звідки ми, не тільки російськомовне середовище, а й болгарськомовне – у нас найбільша болгарська діаспора в Україні. Там була Задунайська січ. Ми живемо за Дністром, тому власне можна казати, що ми – з Бессарабії. До 1939 року були у складі Румунії. А тепер у Білгород-Дністровському районі абсолютна більшість сіл є українськими. Те, що ми російськомовні і не любимо західняків, – це все брудні політичні ігри. А ось те, що бракує елементарної культури, – оце проблема. Бо від її відсутності і починаються усі ці негаразди.

– А що змусило вас вибрати саме народний репертуар?

– У мене батьки з 1973 року є керівниками ансамблю української народної музики "Веселка" на базі педагогічного училища у Білгороді-Дністровському. І з дитинства я з ними їздив на гастролі, жив у якихось гуртожитках і чув усю ту музику, той процес концертний – я виріс у тому. Наш лідер-гітарист Іларіон грає в цьому ансамблі на акустичній гітарі, і ми після тих концертів просто беремо гітару і переспівуємо народні пісні у більш сучасній інтерпретації. Одну пісню зробили у стилістиці реггі, іншу – диско, і з того усе почалося.

– Народні пісні – співані-переспівані. Які ваші шанси здобути популярність, співаючи ті самі "Ой на горі два дубки"? Як далі будете розвиватись?

– Це лише так здається, що "Два дубки" – заїжджена пісня. Української народної музики нині в Україні насправді майже ніде немає, навіть заїждженої. Старші люди, які то все знали, вимирають, а масово популярними стають такі пісні, як "У нас на районє" і подібні. Навіть ті самі "Дубки" повністю заспівати зможе далеко не кожен – не знає тексту. Тобто все відносно. Якщо це зроблено якісно і професійно, чому ні? Народну музику, скільки вона існує, стільки й співають. Ми її просуваємо тепер в Європу, і для них це цікаво, тому що так вони відкривають для себе нас. Зрештою, у нас є не лише народні пісні, є також музика на слова Шевченка, Франка, Боровиковського, Івасюка...

– Ви неодноразово виступали за кордоном. Там до такої музики краще ставлення, ніж у нас?

– За кордоном добре сприймають будь-який музичний продукт, якщо він якісний і зроблений від душі. Це головне. Плюс трохи реклами й маркетингу – і можна дуже непогано гастролювати. Міністерство культури насправді працює, має якісь конкретні програми, які пронизують суспільство.

– А у нас?

– У нас дуже слабкий прошарок інтелігенції. Наша інтелігенція – це переважно вчителі, які отримують по 150 доларів зарплатні і є по суті жебраками. А вся ця наша помпезність із відкриттям якихось пам’ятників, доріг, мостів! Хлопці, подивіться на Європу. Там це все також будують, але це нормальний процес, з якого не роблять показухи. Взагалі, наша держава, мабуть, хоче бачити нас спитим і затюканим острівцем, яким добре можна маніпулювати. Міліція отримує з бандитів, прикордонники – з контрабандистів: хто від чого має нас оберігати, той з того і живе. Підходимо до такої ситуації, що нам вигідні хворі діти, хвора свідомість, хворий патріотизм. Що не тема – все ділить людей 50 на 50. У нас примітивна країна, бо нами керують примітивні політики. А хто їх вибрав? Ми ж і вибрали.

– То Схід і Захід разом чи не разом?

– На Східній Україні є директор шахти – і він цар, а всі інші мають знати своє місце. На Західній ніби й культури більше, і всі кажуть, що ближчі до Європи, а насправді корупція така сама, як і на Сході, таксисти найгірші – у Львові, а таких митників взагалі ніде не знайти. Львівські патріоти (я, до речі, "Свободі" не симпатизую, бо вони замість кропіткого, щоденного "місіонерства" хочуть все вирішувати силовими методами) сидять собі десь по кнайпах, п’ють пиво і говорять про державність. А тим часом корабель під назвою Україна йде на дно.

– Як на тлі цього всього вдається виживати "Русичам"?

– "Русичі" шукають себе, хочуть щось робити цікаве. Ми живемо повноцінним життям і стараємося транспортувати нашу культуру за кордон, щоби не залишитись якоюсь "банановою республікою". Треба, щоб нас люди знали, і знали не лише як торгашів горілкою та цигарками.
Тарас ПІЦ