Віртуозною грою Василя Попадюка на скрипці захоплюються президенти і монархи. Він неодноразово виступав з багатьма славетними артистами. І хоча вже багато років мешкає в Канаді, завжди почувається українцем, популяризує у світі українську музику. А на концертних афішах пана Василя написано "український скрипаль-віртуоз". Майстерну гру талановитого музиканта і його гурту PapaDuke змогли почути чернівчани минулої неділі у Літньому театрі. Кожен виступ скрипаля супроводжувався гучними оплесками і вигуками "Браво!". Глядачі довго не хотіли відпускати музиканта. І він продовжував грати…
Незважаючи на втому, музикант зустрівся після концерту з журналістом "МБ".
"Випив кави на Театральній площі"
– Пане Василю, напевно, вам подобається чернівецька публіка, що приїхали сюди вже вдруге?
– Нас запросили – і ми приїхали. Щасливі, що ми тут. Мені дуже подобаються і ваші глядачі, і ваше місто. Воно супер! Тут народилося дуже багато талановитих людей. З багатьма зустрічався у Канаді та Америці. Хоча було мало часу, але я встиг прогулятися центром Чернівців, випити кави на Театральній площі. Дехто впізнавав мене на вулиці. Але здебільшого не звертали уваги. Бо зі сцени я виглядаю досить високим – майже двометровим. А насправді значно нижчий (сміється, – авт.). Зараз у нас гастролі містами України. Але 17 червня повернемося до Канади, де маємо концерти у Торонто та Едмонтоні.
– Чим відрізняється наша публіка від закордонної?
– Сприйняття музики майже однакове. Хіба що там люди стриманіші під час концертів у вираженні своїх емоцій. Я дуже хотів показати своїм хлопцям із гурту Україну такою, якою я її бачу і пам’ятаю. І вони її дуже полюбили. Бо тут справді дуже приємно виступати. Люди щирі, відкриті, добре нас сприймають. У Києві досі мешкає моя родина – мама і брат. Під час кожного приїзду до України намагаюся навідатися до них. Хоча не завжди вистачає часу. Мій батько Василь, родом із села Мишин Косівського району, був відомим сопілкарем. Він дуже хотів, щоб я теж грав на сопілці, але я обрав скрипку. Хоча граю на багатьох музичних інструментах – і на сопілці теж. Мою долю музиканта передбачили ще тоді, коли моя мама була вагітна. Якось вони з батьком виступали в Чехії, де жінка-канадійка подарувала їй скрипку і сказала: "Ваш син буде скрипалем".
"Мій дім там, де я живу"
– Чи не вистачає вам у Канаді України?
– Мій дім там, де я живу. А музиканти – як роми, бродять всім світом. Коли у мене запитують, де я живу, відповідаю, що в готелях, автобусах, літаках. Музикант не може сидіти на одному місці. Він повинен бути там, де на нього чекають. Я почуваюся своїм на будь-якому континенті. Мій гурт – багатонаціональний. І наша музика – теж багатонаціональна. Для неї немає кордонів. Її можна слухати і розуміти будь-де.
– На вашому пальці золотий перстень із тризубом. Це вияв патріотизму?
– У канадській діаспорі кожен має якийсь знак, що він українець. Так нам легше впізнати одне одного. Хтось носить тризуб на шиї, хтось робить тату із тризубом, а я ношу перстень. Взагалі за кордоном можна бути більше українцем, ніж в Україні. Це такий парадокс.
– Як сприйняли присудження вам звання заслуженого артиста України?
– Мені приємно, що Україна згадала про мене. Але я не ставлюся до цього з якимось пафосом. Тому на моїх афішах ви не бачите цього звання. У цивілізованому світі його не присуджують, лише в країнах колишнього Союзу та Японії. Особисто для мене найбільша нагорода – це повний зал і визнання глядачів.
– Вас часто порівнюють із геніальним скрипалем Паганіні…
– Ніколи не звертаю увагу на такі порівняння. Тим більше не відчуваю гордості чи чогось іншого. Я просто граю, як вмію. Не можна порівнювати скрипалів. Це все одно, що порівнювати людей. Кожен із нас має якусь особливість, щось своє. Так само і музиканти.
– Ваша скрипка ніколи не ламалася?
– Бувало таке. У дитинстві часто ламалася, адже я граю на скрипці з чотирьох років. І коли навчався у Київській музичній школі ім. М. Лисенка для обдарованих дітей. На концертах теж ламалася. У мене було багато скрипок.
– Перед виходом на сцену дотримуєтеся якихось прикмет?
– Я дуже забобонна людина. Скажімо, якби хтось йшов мені назустріч із порожнім відром, мені було би страшно виходити на сцену. Напевно, це чисто українська прикмета. Перед концертом молюся, а скрипку хрещу. Є ще багато іншого.
– Минулого разу ви сказали, що в наших людей досить пригнічений настрій. Зараз, коли на вулиці весна, вони не виглядають оптимістичнішими?
– Ні, на жаль, обличчя ще сумніші. Я хотів би побажати українцям частіше усміхатися.
Надія БУДНА
