Те, що у Каневі за кілька кілометрів від могили Тараса Шевченка спочиває його останнє кохання, виявили зовсім нещодавно. Дослідила це провідний науковий працівник Шевченківського національного заповідника Зінаїда Тарахан-Береза. Вона ж намагається повернути Ликерії Полусмак світле ім’я: не була та легковажною та меркантильною особою, яка пришвидшила своєю поведінкою смерть поета, як то ще з XIX століття зображали сучасники у спогадах та шевченкознавці.

Вони познайомилися у Петербурзі, коли Ликерії Полусмак було 19, Тарасові – 46. Служниця знайомих Шевченка і 46-річний поет.

"…Существо молодое, свежее, несколько грубое, не слишком красивое, но по-своему привлекательное, с чудесными белокурыми волосами… Шевченко влюбился в эту Лукерью и решился жениться на ней… Но Лукерья сама раздумала и отказала своему жениху. Ее, вероятно, запугали уже немолодые лета Шевченка, его нетрезвость и крутой нрав", – писав Тургєнєв про останнє кохання поета (Празький Кобзарь (1876), т. І ("Споминки І. Тургенева"), с. IV і далі).

Ликерія після смерті Шевченка вийшла заміж за іншого, народила багато дітей. Коли діти виросли і чоловік помер, приїхала до Канева, де і померла. "Прискорила смерть поета, нечупара, лінива, після смерті чоловіка навідувалася до Канева за грошима, ледь не пропаща – ховали без священика…" – чого лише про неї не писали.

– То все не відповідає дійсності, – розповіла "МБ" провідний науковий працівник Шевченківського національного заповідник Зінаїда Тарахан-Береза. – Я народилася у Каневі неподалік Тарасової гори. З дитинства чула розповіді старих людей, що на вулиці, яка вела до могили Шевченка, жила Ликерія Полусмак. Я відшукала метричну книгу. Запис приголомшив: померла 4 лютого 1917 року на 80 році від раку в богодільні. Похована на цвинтарі Сельце, відспівували священики. Краєзнавці писали, що її не відспівували, бо вона була "такою й такою". Як почали вже очорнювати її особистість із XIX століття, то у Каневі це все вже переросло у фантастичне.

Я запитувала про неї у старих людей. Всі тепло її згадували: вдягалася у чорне, гарно шила, вишивала, правила панахиди в день похорону Тараса Шевченка на Чернечій горі.

"Лінива, нічого робити не хоче", – писали про неї деякі сучасники. А мені відома вишивальниця пояснила, що техніка, якою вишивала Ликерія, – одна з найскладніших і потребує великої праці. Вона була дуже працьовитою, але господарі хотіли від неї, щоби виконувала лише чорнову роботу.

Образ її я вже повернула, тепер слід було відшукати могилу. Допоміг випадок: розговорилася з жінкою дорогою додому, а вона: "Та це ж вона врятувала мого родича. А ось і його хата". Так я познайомилася з Панасом Бондаренком, у батьків якого жила Ликерія, коли приїхала до Канева. "Вона врятувала мене від смерті. Мати змащувала гасом, коли я малим помирав від запалення легень. Пані Ликерія ж вихопила й врятувала: сама готувала ліки", – розповів він. Показав і могилу – поряд із могилою батьків.

Чому розійшлися Ликерія і Тарас Шевченко? Вважаю, зіграло роль оточення, яке не хотіло бачити його одруженим із їхньою служницею. Коли не вдалося відмовити поета, вирішили вплинути на юну дівчину. У її спогадах, записаних Костянтином Широцьким, йдеться про те, що її відмовляли, казали, що Шевченко – п’яниця, ганятиметься за нею з ножами, битиме. А він, можливо, був би щасливий з нею, хотів побудувати хату у Каневі. Кажуть, вона пришвидшила його смерть, то не так.

Він, можливо, був би щасливий із кріпачкою, але його оточення позбавило цього.

Ликерія зрозуміла перед смертю, ким був Тарас Шевченко. Саме тому приїхала до Канева, коли виросли діти, помер чоловік.
13 травня 1905 року вона написала у книзі відвідувачів у хатинці біля могили поета: "Приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Сьогодні – мій день ангела. Подивись на мене, як я каюсь…"
Юлія Боднарюк

З історії

Після смерті Тараса Шевченка спочатку поховали на Смоленському православному кладовищі
в Петербурзі.
22 травня 1861 року домовину Кобзаря, згідно із заповітом, перевезли в Україну і перепоховали на Чернечій горі поблизу Канева.