Олег Покальчук: «Письменник – явище з маленької літери»

Соціальний психолог і публіцист Олег Покальчук належить до найвлучніших діагностів психологічних хвороб українського суспільства. У своїй новій книзі "Тремтячі еліти" (2011) він говорить про речі незручні й надзвичайно драматичні – про інфантилізм і незрілість політичної еліти України. Дістається також від дослідника й українському суспільству та культурі, відповідальним за наявний стан не меншою мірою.

– В одному з інтерв’ю Ви сказали цікаву фразу, мовляв, наші політики – не люди, але в них є почуття гумору. У контексті нещодавніх українських літературних скандалів – маю на увазі передусім львівську ескападу Ліни Костенко і просто анекдотичну історію з Шевченківською премією для Василя Шкляра – складається враження, що українські письменники (принаймні декотрі), навпаки, є людьми, проте геть позбавленими почуття гумору. У літературу повертається пафос, батьківщина знову, як завжди, в небезпеці і знову всі наші психологічні проблеми видно, як на долоні?

– Я виріс у письменницькій родині і маю багатий досвід "включеного спостереження", як кажуть соціологи. Радянські письменники мали добре почуття гумору – і талановиті, і не дуже, – бо це давало їм можливість "крутити дулі в кишені". З одних лише історій про Ірпінський будинок творчості можна скласти цілу сагу. Потім світ вивернувся назовні, як у Стругацьких. І в цьому "массаракші" почалася гіперкомпенсація – озвучення простих речей з інтонацією подвижника. Років 30 тому їм би ціни не було. Якщо в літературу повертається пафос, то він щось звідти вичавлює – стиль, фабулу тощо. Пафос повертає саму літературу з початку XXI століття у кінець XVIII, у часи "бурі й натиску", свідомої відмови від культу розуму, перетворюючи її на вузько-племінний міф. Це зайвий доказ того, що ми вже народ, але ще не нація. У Ющенка, до речі, теж із почуттям гумору було не дуже, а з пафосом все гаразд.

– Тобто, чи не виходить так, що саме література в деяких її пафосних виявах сигналізує нам, що насправді, попри номінальне існування української держави, Україна залишається, по суті, бездержавною? Український письменник, з одного боку, повчає одну частину народу (так званих "своїх"), а з другого – бореться з іншою ("манкуртами", "перекинчиками", "янучарами"), поглиблюючи й без того очевидні розлами.

– Я б не переоцінював літературу як маркер суспільного стану. Це такий колективний "дон Хуан", що живе у своїй художній реальності. Вона частково перетинається з дійсністю – але частково. Можливо, століття тому було інакше. Нині письменник – явище з маленької літери. Різниця така ж, як між учасниками рольових лицарських ігор і середньовічними лицарями. Письменник – це імітатор стану. Можливо, іноді адвокат чи обвинувач, але не його творець. Він може кодифікувати розлам, як сейсмолог, дати йому гарну назву, але не може вплинути на тектонічні процеси, навіть якщо назветься Гефестом чи Плутоном. Крім того, вся наша література разом із прозою – це поезія. Звідси й пафос узагальнень, і бажання магічних впливів, і прагнення різних титулів і лаврів. А прозаїк, як єхидно казав Валерій Шевчук, повинен мати велику дупу, щоб багато сидіти і багато писати. Письменник через політичний пафос просто квапиться заявити про себе: "Я хороший!" – і за рахунок позитивної читацької реакції підвищити самооцінку.

– Чи не здається вам, що тотальна "поетичність" української культури є одним із її проклять, певною ознакою невміння будувати прозовий "наратив", а з ним – і повнокровну культуру, де була б і рефлексія, і аналіз, і типові герої в нетипових обставинах, а відтак критика суспільства? Тоді як поезія має гіпнотичний ефект і нічого, в підсумку, крім скорботи, культурі не несе.

– Якщо є гіпнотичний ефект, то існує й запит на нього, бажання піддатися йому. Кожен естрадний гіпнотизер це знає і тому любить аудиторію якомога численнішу: там більша кількість уже готових сновид. Як психолог я не можу давати емоційних оцінок – добре чи погано. Є лише – "працює" чи "не працює", прихований мотив і його інтерпретації в культурі. Ми сьогодні схожі на Туреччину доататюрківських часів і тримаємося за вишиванку, як вони – за свою червону феску. Прозовий наратив справді будується у більш зрілих культурах. Але він також може означати, що суспільство перебуває в стані не поетичного піднесення, а політкоректного прозаїчного занепаду. Власне, оцінкові судження завжди є неточними і тому привабливо-поетичними.

– Знаю вас як принципового критика західного варіанту політкоректності з її "страусиним" замовчуванням і витісненням соціальних проблем та лицемірством. Але чи є в нашій культурі свої пропозиції меж пристойності для суспільства? Судячи з досить високого градусу нетерпимості, ми, здається, неспроможні зупинити агресію й хамство. А надто тепер, коли всюди як не "Родіна", то "Свобода".

– Теоретично такі межі мала би встановлювати церква, бо це її пряма функція. Але, на жаль, її суспільний вплив – це "світло згаслої зірки". Є певні відмінності на заході і сході України, але вони дедалі більше ритуальні. У політкоректності, добровільно прийнятій спільнотою, немає нічого поганого: є ж люди, які добровільно себе каструють, це їхня проблема. Але в експортному варіанті це завжди – морально-фінансова піраміда, біля підніжжя якої нас каструють примусово. Скажімо, за борги перед МВФ чи шенгенські візи. Високий градус нетерпимості вказує, що ми з усіх можливих аргументів вибираємо відразу Коліївщину. А зупиняти треба на початках підвищення суспільної температури. Оце дурнуваті наслідки українського розуміння західного лібералізму: неозора терплячість і висока компетентність у дегустації різних сортів лайна. Західна людина є такою, бо всі нетолерантні функції там бере на себе поліція. Але якщо брати на себе функції поліції, то робити це треба дуже професійно, а не поводитися, як "советский человек" у черзі за югославськими унітазами. "Свобода" наступає на ті ж граблі, що й стара ОУН до розколу чи старий Рух. Розширюється мережа – і бачиш, що людський матеріал теє... залишає бажати кращого. А вороття вже немає. За якийсь час спецслужби вирішать, що час прикручувати гайки, і виплекають в тягнибоківському оточенні якогось мікробандеру. Ще патріотичнішого. А за ним уже й черга "сташинських" стоятиме. А потім всі співатимуть журних і героїчних пісень.

– Але ж річ у тому, що ніхто не збирається зупиняти цю штучну, а водночас дуже небезпечну "Коліївщину". Навпаки, її плекають і всіляко підігрівають. Неполіткоректність стала нормою на телевізійних шоу, поволі проникаючи в життя. Чи бачите ви якусь альтернативу технологічному сповзанню суспільства, умовно кажучи, у другий тур президентських виборів, де зустрінуться Олег і Віктор – з усіма наслідками для країни?

– Не бачу. Тимчасовим напівліком міг би стати якийсь переворот у стилі Пілсудського, якби було що і на чию користь перевертати і якби нас так не контролювали спецслужби всього світу. Може, котрась із них і хотіла б, але там своя корпоративна етика: тільки бартер. А я еквівалента нам не підберу, бо це має бути якась малознана, вокально обдарована країна з відомим боксером, футболістом і екологічною катастрофою. Коли лавина повзе під вами, то найдурніше – почати раптом борсатися. Не зробили цього раніше – то вже лежіть пластом, унизу розберетеся, якщо виживете. Ну, зустрінуться Олег із Віктором... Можна подумати, вони раніше не зустрічалися. У нас що не вибори, то все – "переломні", а по суті – нічого не міняється. Бо наслідки для нашої країни ніколи в нашій країні не формувались.
Андрій БОНДАР