Коли поет і видавець Іван Малкович зустрічається зі своїми іноземними колегами, чує від них схожі міркування: "Ого, вас майже 50 мільйонів?.. Господи, це ж, мабуть, ви видаєте безліч книг і знімаєте кіно…" У відповідь пан Іван лише сумно усміхається. "Мені соромно, що перша за територією і п’ята за населенням країна Європи не може похвалитися гідним кінематографом і потужною книжковою індустрією", – зауважує в інтерв’ю для "МБ" Іван Антонович.
"Україна не дуже популярна за кордоном"
– Ви частий гість на книжкових європейських ярмарках, зокрема берете участь у найбільшому у світі ярмарку дитячої літератури у Болоньї. На таких заходах обличчям країни є книга й мистецтво загалом…
– Тому часто запитую себе: "Як наша держава ще й досі примудряється існувати без жодного українського дитячого фільму, українських мультфільмів?" Колись, щоправда, були шедевральні мультики про пригоди трьох козаків, та й то ті козаки були німі, і з російськими субтитрами. Боялися, щоби вони говорили по-українськи…
– За таких умов дуже важлива українська книга. Видавництво "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" успішно випускає дитячі й дорослі українські книги й нині навіть іноземні видавництва купують у вас права на ваші книги.
– Так, нині нас уже потроху знають. Щоправда, іноземці й досі не можуть вимовити назву нашого видавництва. Але, бачачи мене, вони ще здалека усміхаються і радісно вигукують щось на кшталт: "А-баба-ля-ля, ма-ма"...
– Ви почуваєтеся успішним видавцем?
– Успішний – це не моя внутрішня лексика, наодинці із собою я в таке не бавлюся. Якби не мав видавництва, працював би десь редактором, бо ніколи не мав нахилу до бізнесу як такого. Мабуть, пощастило вчасно розпочати.
– 1989 року ви були у Чернівцях на "Червоній руті" як один з організаторів та член журі.
– Тоді цей фестиваль завдав відчутної тріщини у той підіржавілий криголам під назвою "Радянський Союз". Українські прапори, які вперше так сміливо здіймали молоді люди, вибух українських музичних талантів… Це один із найяскравіших спогадів моєї молодості. У наш час не вистачає такого культурного вибуху.
"Оприлюднюю не все з написаного"
– Ви видали першу прозову книгу Ліни Костенко "Записки українського самашедшого". Яку роль Ліна Василівна відіграла у вашому творчому житті?
– Пригадую, восени 1982 року вона несподівано прийшла на моє творче обговорення у Спілці. Тоді наше покоління вперше побачило живу Ліну Костенко – королеву всіх, без винятку, тодішніх поетичних сердець… Це було рядове засідання студії літературної майстерності при Спілці письменників. Рік перед тим вийшла моя велика публікація у "Літературній Україні" з передмовою Дмитра Павличка. Саме тому на обговорення прийшли понад 100 людей, хоча на подібні засідання, як правило, приходили щонайбільше 15-20 людей. Зал на другому поверсі був переповнений, люди стояли у проходах. І враз вони почали розступатися і… я побачив Ліну Костенко… У день свого 80-ліття Ліна Василівна при гостях раптом заговорила про цей епізод, вона пригадала все – хто там був, хто що казав, і що промовила вона… Я слухав, і не міг повірити – багато з того навіть я вже не пам’ятав… Вона – феноменальна".
– А потім Ліна Василівна написала рецензію на ваш рукопис.
– Так, Ліна Костенко дуже прихильно відгукнулася про мої вірші. Рукопис мій був на 40 із хвостиком сторінок, а рецензія – на 16. Отож у тій рецензії – на двох перших і двох останніх сторінках – Ліна Василівна підносила юного поета мало не до небес, а на 10 середніх – бомбила мене вщент. І саме за ці сторінки особливо їй вдячний. Я позбувся купи нікчемних віршиків, і до книжки потрапило набагато менше слабких речей. То була дуже важлива розмова, за гамбурзьким рахунком. Відтоді я оприлюднюю не все з написаного…
Валерія ЧОРНЕЙ
