Хто бував на літературних зустрічах із письменником Тарасом Прохаськом, той знає, що публіка туди приходить охоче, і вільного місця не знайдеш ще до початку. Мені пощастило вести кілька таких дійств, тому за хвилями емоцій присутніх я мав можливість спостерігати з чільного модераторського місця. Тараса його читачі люблять і, здається, не проти трактувати його як гуру, якого вони самі собі вибрали. Що ж, завдяки видавництву "Лілея-НВ" вони отримали нарешті грубезну книгу "БотакЄ" – книгу життєвої мудрості від Тараса Прохаська.
У короткій передмові автор між іншим зазначає: "Тексти, зібрані в цій книжці, дещо нагадують принципи флористики. В них важко знайти якихось концепцій, висновків чи пояснень. Вони просто намагаються бути нагадуванням про нескінченну різноманітність життя, життів, днів, годин". Насправді концепція (висновок, пояснення) лежить на поверхні, тобто в самій назві книги. У слові "ботакє", що зрослося в гуцульському діалекті з трьох слів "бо так є", криється світоглядна настанова письменника: життя і все у ньому є таким, яким і має бути, і людині варто навчитися жити з усвідомленням цього очевидного факту.
Це в жодному разі не означає, що хтось, кому, наприклад, подобається займатися науковими чи бізнесовими дослідами, мав би поміняти свої заняття на чисте споглядання. Досліди – це також частина життя, зрештою, як і споглядання, котре перейняті зароблянням грошей люди вважають чимось на зразок неробства. Тарас обрав споглядання й оповідь, розповідання різних історій, пов’язаних з ним самим, з його ближніми, друзями, знайомими, а також вигаданих, нафантазованих, уплетених в ті чи інші хроніки.
Дивовижно, але есей, який дав назву книзі та багато що визначив у змісті і навіть структурі більшості її текстів, не ввійшов до Прохаськового зібраного. Його можна знайти у Габоровій антології прози та есеїстики "Приватна колекція" (2002). Там Прохасько чи не вперше відмовляється від белетризації і пише про дивовижні речі, пов’язані безпосередньо з ним самим і його родиною. Його рідний дідусь Роберт Прохаска народився в містечку Яблонків, що у чеських Татрах. Після захоплення у 1938 році гітлерівськими військами Чехо-Словаччини це містечко з навколишньою територією ненадовго потрапило під владу Польщі. Роберт Прохаска отримав посаду вчителя в сільській школі на Волині, де і познайомився з учителькою, яка народила йому сина, батька Тараса. Та це вже сталося після смерті Роберта, який був мобілізований у польське військо в перші дні вересня 1939 року, коли Третій Рейх оголосив війну Другій Речі Посполитій. Яблонків, а власне центр Яблонкова – площа Ринок – приснилася Тарасові з усіма можливими деталями. Це сталося після смерті дзядя, другого чоловіка бабці, і після того, як батько з’ясував Тарасові одну з найважливіших родинних таємниць.
На час написання "...Ботакє..." були вже написані "НепрОсті" – найбільша на сьогодні повість Прохаська (у зібраному займає понад 130 сторінок). Здається, "НепрОстих" Тарас намагався написати як белетристичну річ, навмисне відсунуту на кінець ХІХ ст. і в першу половину ХХ ст., де немає нічого з реальної біографії автора, який народився наприкінці обнадійливих шістдесятих. Зате там є доволі екзотичний Себастьян, колишній сержант іноземного легіону, що опанував снайперську майстерність у колоніальних війнах в Африці. Є дуже подібні між собою три дружини Себастьяна Анни, наймолодша з яких є донькою середущої, а середуща – донькою найстаршої, а наймолодша і середуща є відповідно внучкою і донькою самого Себастьяна. Крім них є Франц, батько першої Анни, якому в корчмі відрубали голову його ж тесаком, Беда, який живе у панцернику, і самі таємничі непрОсті, позбавлені будь-якої індивідуалізації, котрі то з’являються, то зникають, пильнуючи, коли кожна з Анн стане жінкою.
Цей текст – своєрідна жанрова гра з сімейною епопеєю, якої не густо в українській прозі. З іншого боку, це спроба Прохаська перекодувати просякле стражданнями й емоційними надривами класичне Стефаниківське письмо, також зосереджене на топосах малої батьківщини, на таке письмо, в якому герої почуваються щасливими. Невипадково Василь Стефаник виринає на сторінках "НепрОстих", але не як новеліст, а як посол до Віденського парламенту, який навідується в Ялівець. До речі, містечко Ялівець, спроектоване першою Анною, де лікують джином і плавають у каналах з гірською водою, знаходиться південніше від Петроса між Говерлою і Шешулом. Так принаймні видно на мапі, якою починаються "НепрОсті". В цій повісті немає нічого, що б нагадувало про тяжку долю селянина-русина, зате є неймовірні кохання, що можуть здатися збоченнями, неймовірні історії, що можуть здатися злочинами, і багато густого карпатського колориту, без якого неможлива, як вважає Себастьян, поява нової української ідентичності.
Та белетристика як вигадування нових персонажів і їхніх пригод у випадку Прохаська наразі вичерпала себе "НепрОстими". В усіх інших текстах своєї Книги книг Тарас пише від себе, про себе і про світ довкола себе. Навіщо вигадувати щось правдоподібне чи неправдоподібне, коли цього всього з надлишком пропонує власне життя? Тарас може зробити кілька (або й кілька сотень) оповідань зі свого життя, натомість воліє записувати плин вільної оповіді, розрахованої на вільного читача.
Віктор НЕБОРАК
