Галина ПЕТРОСАНЯК – поетеса, перекладач, літературознавець. Авторка збірок "Парк на схилі" (1996), "Світло окраїн" (2000), "Спокуса говорити" (2008), лауреатка Премії Бу-Ба-Бу "За найкращий вірш року" та німецької премії Губерта Бурди для східноєвропейських поетів. Була стипендіаткою австрійського уряду. Перекладає з чеської та німецької мов. 2001 року захистила кандидатську дисертацію "Поетика художньої прози Йозефа Рота". Вірші перекладалися німецькою, англійською, чеською, польською, російською та білоруською мовами.
– Протягом певного часу ви перебували у Чехії. Чим для вас особлива ця країна і як вона вплинула на творчість?
– Особисто для мене Чехія справді фантастична, і думаю, що для всіх українців вона би мала набути більшого значення, ніж має тепер. Адже ми слов’яни, відстані між нами малі. І дуже дивно, що наші зв’язки обмежуються лише тим, що українці їздять на заробітки в Прагу, чим чехи часто не задоволені. Це основна площина, в якій ми контактуємо. Така ситуація є дуже образливою і хочеться її виправити. Сталося так, що я теж була серед цих заробітчан і мала можливість пізнати чеську культуру: дивувалася їй, читала, слухала. На щастя, встигла увібрати це й зробити частиною власної особистості. Нині намагаюся підтримувати здобуті знання – слухаю чеське радіо, читаю книжки, спілкуюся з людьми. Дуже люблю чеського барда Яроміра Ногавіцу, який за своєю ментальністю є центральноєвропейцем, близьким за поетикою та цінностями нам, українцям.
– Хто з чеських письменників вам найближчий за духом?
– Мені цікаві класики. Люблю перечитувати Карела Чапека і Томаша Масарика. Хоча останній не письменник, а політичний діяч, але це цікавий мислитель. Його соціально-політичні роздуми актуальні для сьогоднішнього суспільства. Масарик нами не прочитаний і не засвоєний належним чином. Також мене приваблює творчість Богуміла Грабала, його свобода.
– Ви – перша людина, яка відкрила для українців угорця Петера Зілагі.
– Це була досить пікантна ситуація. Коли Петер написав роман "Остання "Вікножирафа", з ним щойно потоваришував Юрій Андрухович. Він хотів, щоб цей твір з’явився й українською мовою. Тим паче, що якраз тоді Андрухович започаткував серію "Колекція Перфецького". Але перекладачів з угорської дуже бракувало. На той час уже існував успішний німецький переклад і Петер був ним дуже задоволений. Тому Андрухович домовився з автором, що книга буде перекладатися з німецької. Хоча зазвичай, нормально, так не робиться. Андрухович запропонував перекладати цю книжку мені. Спочатку я була спантеличена й не розуміла, про що там йдеться – про жирафу на вікні, під вікном чи вікно у вигляді жирафи. Гадала, як би це краще передати, поки не прочитала сам текст. Насправді він дуже динамічний, цікавий, екзотичний. До речі, в процесі перекладання довідалась, що вагітна, тому цю книжку ми перекладали разом з моїм сином.
– Над якими перекладами працюєте тепер?
– Власне закінчила перекладати чудовий роман українсько-німецького автора Александра Гранаха. Це відомий актор, який прославився у Голівуді. З Україною він пов’язаний тим, що народився у маленькому селі поблизу Городенки. У своєму біографічному романі "Ось іде людина" він описав Галичину і Буковину початку ХХ століття: Городенку, Коломию, Станіславів, Львів, Чернівці. Роман дуже динамічний. У Німеччині ця книга стала бестселером. У неї є всі шанси сподобатись людям і в Україні.
– А що вам більше до вподоби – перекладати чи писати вірші?
– Це абсолютно різні речі. Переваги є в кожній спеціальності. Переклад більше дисциплінує, бо це діяльність, обумовлена рамками. Ось ти маєш книжку на сто сторінок і мусиш перекласти саме сто сторінок, а не 50 чи 20. Хочеш чи ні, маєш натхнення чи ні – ти працюєш. Загалом, натхнення приходить під час праці, як апетит під час їжі. Волію бачити початок і кінець своєї роботи. Це дуже потрібно, бо я людина спонтанна і внутрішньо недисциплінована. Люблю полінуватися і все відкладати. Тому ця грань перекладу для мене дуже важлива. Ну а творчість – цінна річ, коли народжується щось, що дивує тебе саму і ти можеш сказати, що воно твоє.
– Маєте якісь улюблені літературні жанри?
– Нині для віршів мені бракує захоплення. Немає внутрішнього фонтану поезії, цього драйву. Часто я втомлена і мені не хочеться нічого оспівувати. Натомість люблю есеїстику. Вона може народжуватися з утоми, незадоволення, певних рефлексій. Тобто есеїстика – це більше реміснича праця, але не обмежена суворими рамками. Вона не вимагає ні абсолютно точних знань, ні раціональних роздумів. Це жанр для недисциплінованих письменників, які можуть писати, що хочуть, і їм за це нічого не буде. Я саме такий письменник. Мене не вистачає на художню прозу. Вона потребує артистичності. Автор повинен вміти перевтілюватися. Якщо цього не стається, то гріш йому ціна. Хоча бувають і винятки. Особисто я люблю, коли в прозі не видно особистості автора, коли головний герой чи героїня нічим не нагадує письменника, коли домінує фантазія. Митець повинен вміти абстрагуватися, не пхати власні переживання, думки і шматки своєї біографії у художній твір.
– А ви пробували писати прозу?
– Наголошую, що я не відчуваю в собі артистизму. Пробувала писати оповідання. Часом навіть вдавалося, але відчула, що, будучи читачем, я це не хотіла б читати. Мій літературний смак утримує мене від писання художньої прози. Не хочу, щоб творчість не дотягувала до читацького смаку.
– Яким повинен бути ідеальний вірш? Чи взагалі можливе таке поняття?
– У принципі, неможливе, але кожен може для себе таке мати. Це дуже суб’єктивно. Для мене ідеальний вірш має бути густим, як суп. Текст повинен бути щільним, без зайвих слів, де кожен вираз несе максимальне навантаження, усе має два-три сенси і чудово "працює".
– Сучасна поезія – це вже часто не так текст, як перфоменс, слем, шоу. Це впливає на сам вірш?
– Не знаю, мені це чуже і лише відволікає. Я сама не здатна ні на що подібне, тому, можливо, я таке не сприймаю. Хоча є випадки, коли це дуже доречно. Зрештою, тільки смак повинен підказувати авторам та читачам. Хоча це також суб’єктивна річ.
Лілія ШУТЯК
