Чи можливо провести кордон між історією літератури та її сучасністю? Теоретично – так. Доки письменник живий, він – сучасник. Помре – переступить межу й опиниться в історії. Якщо, звичайно, історія визнає його внесок гідним запам’ятовування. Однак на практиці все виявляється набагато заплутанішим. А у випадку Василя Кожелянка – ще більше.
З одного боку, надійне місце в історії української літератури Василь забезпечив собі вже першим своїм романом "Дефіляда в Москві". Подобається нам альтернативно-історична фантастика чи не дуже – це наша справа. Натомість справа історії – зафіксувати роль Кожелянка у розробці нового для України жанру, що вона, історія, і зробила ще за Василевого життя. З іншого боку, щойно (хоч і майже через три роки після смерті автора) виданий івано-франківською "Лілеєю-НВ" роман не може не належати до сучасної літератури. Особливо – такий актуальний роман, як "Ефіопська Січ". Але й це ще не все, бо навіть він не є останнім у творчості Кожелянка. Існує ще рукопис під назвою "Діти застою", який також рано чи пізно побачить світ, а отже, знову дасть змогу поговорити про Василя у теперішньому часі. Втім, треба ще дочекатися цього "рано чи пізно"...
Наразі ж – "Ефіопська Січ". На перший погляд, означення "актуальний" не надто пасує до роману, дія якого розгортається у XVII столітті, та ще й на берегах Нілу. Що ми Сисинію, що нам Сисиній? Це, до речі, ефіопський імператор такий: правив у 1607-1632 роках, вважав себе нащадком царя Соломона і всіляко, але переважно безуспішно намагався навернути своїх підданих у католицизм. Хто звідки, а я про нього довідався власне з Кожелянкового роману. Як і про всілякі ефіопські страви, напої, діалекти, племена, їхнє озброєння та методи ведення бою. Подана в романі інформація виявилась правдивою, що вкотре довело: перш ніж дозволити собі альтернативні фантазії, Василь спочатку ретельно вивчав історичні джерела.
І ось, волею письменницької уяви доля реального Сисинія переплітається з долею вигаданого волинського шляхтича Петра Павла Горностая-Лазаревського, якого писар Війська Низового перетворив на просто Павла Лазаренка, турки – на полоненого галерника, друзі-втікачі – на гетьмана Аббайської (себто Нільської) Січі, а хтива принцеса Вангельявіт – на зятя імператора... Ну і де, запитаєте, у всій цій козацько-ефіопській мішанині актуальність? Зараз буде.
Насправді роман чекав на друк не майже три, а майже шість років, бо Кожелянко дописав "Ефіопську Січ" ще "революційного" 2005-го. Чому він її тоді ж і не опублікував? Можливо, саме тому, що – на відміну від багатьох із нас, охоплених ейфорією – знав: не вдасться. І вирішив трохи зачекати, доки осяде помаранчева курява і знову дадуть про себе знати століттями незмінні, так би мовити, архетипні "рушійні сили" українського життя. Ну, не такий ми народ, щоб раптом, ні сіло ні впало, стати нормальними людьми, обрати собі нормальну владу і почати будувати свою, нормальну державу. 2008 року, коли Василь нарешті здав роман у видавництво, для кожного політично зрячого цей факт знову став очевидним. Сьогодні, здається, перестали сумніватися й сліпі.
Що вже казати про хоч трохи обізнаних іноземців, які мають щасливу змогу спостерігати наш перманентний цирк відсторонено. Як каже романному Лазаренкові романний серб Желько: "Над вами завжди були як не татари – то литовці, як не хозари – то поляки, як не обри – то варяги... З часом, дивись, дійде до того, що й москва над вами запанує... До війни ви, русини, мастаки, як також до бджолярства, гончарства та співання сумних пісень під бандуру у вишневому садочку, але я кажу про інше. Про те, що називається державним життям. Ось цього ви не вмієте, а повсякчас чекаєте, аби вас хтось завоював і правив вами".
Знову ж: чому? Тому, відповідає Кожелянків роман, що нашого брата ведуть життєвими дорогами два дієслова: мати і зрадити. Точніше – зрадити задля того, щоб мати. Січових друзів чи колег-однопартійців, конкретного гетьмана чи загальнонаціональні інтереси – неважливо. Головне – зрадити і мати за це гарнішого коня, дорожчий жупан, крутіший готель або – якщо поталанить досягти вершин паскудства – то й депутатський значок чи міністерське крісло.
В епілозі Кожелянко переносить дію в Україну приблизно наших днів. Щоправда, жодної України в його версії немає. А є Київський халіфат, спів муедзина на лаврському мінареті та заборонене радіо "Свободная Сібірь", яке транслює світську музику і християнські передачі загальнодоступною китайською мовою... Ех, Василю, якби ти знав, кого це народонаселення вибере собі за президента, на яке дике поле перетворяться Печерські пагорби і яку розгундяйську "фофудью" влаштують на схилах Дніпра емісари "русского міра", тобі навряд чи захотілося б лякати читача своїми лагідними антиутопіями.
Олександр БОЙЧЕНКО
