У романі польської письменниці Ольги Токарчук "Веди свій плуг понад кістками мертвих" (українське видання – Львів: Урбіно, 2011) розгортаються декілька сюжетних ліній. Одна з них пов’язана з убивствами. Тому цей роман можна читати як детектив. Оповідь ведеться від імені головного персонажа, жінки пенсійного віку, в минулому мостобудівельниці, згодом – учительки. Вона вміє складати гороскопи, допомагає своєму колишньому учневі Дизьові перекладати польською мовою поезію Вільяма Блейка, доглядає в зимовий період за приватними будинками тих мешканців Плоскогір’я (місцина недалеко від Вроцлава), що взимку повертаються до своїх міських осель, облаштовує біля свого дому цвинтар для замордованих мисливцями тварин.

Яніна Душейко не любить свого імені і воліє сама для себе називати особливими іменами людей, тварин, птахів і навіть окремі предмети. Так перший покійник, на якого читач наштовхується в романі, названий оповідачкою Великою Ступнею. За ним із життям розпрощаються поліційний чин Комендант, олігарх місцевого розливу Нутряк і керівник різних рівнів Голова. Усі вони були мисливцями, членами офіційної мисливської спільноти, за винятком Великої Ступні, який був звичайним браконьєром. Версія пані Душейко, яку мимоволі поділяє читач майже до кінця книги, полягає в тому, що мисливців убивають тварини і таким чином відомщуються за переслідуваний деякими жорстокими людьми тваринний світ.

Не буду розкривати інтригу, хоча вважаю, що полювання на тварин і справді часом перетворюється на полювання на людей. Та детективна складова роману – це, як на мене, всього лиш приманка, щоб уполювати читача, не звиклого до інтелектуальних сюжетів. У світі діється багато зла, і значну частину цього зла суспільство вважає освяченими традицією звичаями, які варто підтримувати і передавати наступним поколінням.

Одна з найконфліктніших сцен у романі відбувається під час проповіді ксьондза Шелеста, за сумісництвом – мисливця і капелана мисливців. Парафіяни вшановують день святого Губерта, патрона мисливців-католиків. Серед присутніх на службі діти-третьокласники, перебрані з нагоди свята в Козуль, Оленів і Зайчиків (найважливіші слова оповідачка промовляє-пише з великої літери). Ксьондз усіляко розхвалює мисливців, вважає, що, відстрілюючи звірину, вони беруть участь у Божому плані щодо облаштування природнього середовища. Проповідь перериває вигук пані Душейко, яка вимагає, щоб священик негайно зліз з амвону і забрався геть. Уявіть собі на хвильку щось подібне в дійсності. Це майже неймовірно. Уявіть собі людину, яка настільки не може терпіти облуди, особливо вбраної в благопристойні шати, що не стане мовчати навіть у церкві, під час виголошування фальшивої проповіді.

Стосунки з католицькою вірою у пані Душейко напружені. Принаймні думка про те, що тварини не мають душ і це дає право мисливцям безкарно їх убивати, головній героїні роману огидна. За бажання з роману можна вилущити світоглядну парадигму головної героїні. Означу тут її бодай пунктирно: світ – єдиний; доля земних сотворінь визначається Небом; спільним для всіх і неуникненним для кожного є страждання. Світ старіє і зношується, зараз ми перебуваємо у стадії занепаду. Невідомо, чи такі настанови поділяє сама Ольга Токарчук. Авторка надає слово своїй химерній героїні і на жодній сторінці тексту не вдається до авторських коментарів. Так чи сяк, мисливці, до рук яких потрапить ця книга, матимуть ще один доказ, що далеко не всім подобається їхній занадто вже чоловічий промисел.

Можна було б припустити, що роман "Веди свій плуг понад кістками мертвих" – феміністичний. Головна героїня – жінка, доволі активна, неодружена, сама собі дає раду і веде безжальну війну з деякими чоловіками і створеними ними структурами. Та принаймні з трьома чоловіками у пані Душейко цілком приязні стосунки: з сусідом Матогою, який наприкінці роману вирішив з нею одружитися; з Дизьом, дещо інфантильним працівником поліції, перейнятим перекладанням Блейка; з ентомологом Борисом-Боросом, який навіть потрапляє до неї у ліжко. Усі вони поділяють природолюбчі погляди оповідачки, всі вони, як і вона, диваки, які воліли б мати якнайменше точок дотику з сучасною смертоносною цивілізацією. На феміністичність роману може наштовхнути дещо карнавальна сцена балу грибників, куди пані Душейко з’являється в парі з Матогою (справжнє ім’я Матоги перекладач Божена Антоняк вирішила зберегти в українській транслітерації як Свентопелк – добре знане з літописів Святополк). Вона – в костюмі Вовка. Він – в костюмі Червоної Шапочки. Та щоразу, як кортить причепити до цього тексту якесь певне жанрове визначення, зупиняєшся перед простою очевидністю: увесь текст – це розповідь пані Яніни Душейко. То які підстави у мене як у читача вірити, що все, викладене таким химерним персонажем, – безсумнівна правда?

Ольга Токарчук – одна з наймайстерніших творців прозово-міфологічних світів. Письменниця володіє даром очуднювати. Кому яке діло, що там діялося у Вроцлавському Плоскогір’ї кілька років тому і чи діялося воно насправді, і чи переіменовано з метою збереження приватності ключових учасників подій? А починаєш читати – і не можеш відірватися. І в якийсь момент розумієш, що Яніна Душейко – не така вже й далека родичка Маленького Принца Антуана де Сент-Екзюпері.
Віктор НЕБОРАК