Дуже своєчасна книга

Приводів – багато. Наприклад, такий: 2011 рік є для небайдужих до літератури людей передусім роком Чеслава Мілоша. Різноманітні заходи, присвячені Нобелівському лауреатові і найбільшому польському поетові ХХ століття, відбудуться у всьому світі, навіть у нас. Хоча, зрозуміло, найактивніше – після Польщі – відзначатимуть соту річницю народження Мілоша його перша, третя і четверта батьківщини: Литва, Франція та США.

Або можна почати з чогось іншого. 11 березня 1990 року Литва оголосила про вихід зі складу СРСР і відновлення своєї державної незалежності. Кремль на це 23 березня відповів уведенням танків у Вільнюс. Апогеєм багатомісячного протистояння став січневий 1991 року штурм московською "Альфою" вільнюського телецентру. Мабуть, саме після нього всі, хто ще плекав якісь загальносоюзні ілюзії, остаточно зрозуміли: демократизувати імперію неможливо, її лише можна і треба якнайшвидше розвалити.

Офіційний Київ у ті дні підтримував офіційну Москву, хоч та вже й сама не знала, чого вона хоче і що далі робити. На щастя, був ще й Київ неофіційний, чий голос звучав дедалі виразніше. Зокрема – голос Миколи Рябчука, який працював тоді в журналі "Всесвіт" і втиснув у редакційну папку на 1991 рік скорочений варіант еміграційного перекладу "Поневоленого розуму" Чеслава Мілоша.

Бійня, влаштована російськими штурмовиками в Литві, трохи підкоригувала план публікації: першим у "Всесвіті" з’явився останній розділ книги – "Балтійці". Це було не просто слово на захист литовців, естонців і латишів. Це був текст про конфлікт цивілізацій, з якого випливав очевидний висновок: для народів, які встигли у своїй історії долучитися до європейського способу життя, радянське "визволення" обернулося катастрофою, співмірною хіба що з навалою інопланетних істот. Опосередковано цей розділ змушував і українського читача поставити собі запитання: а по який бік цивілізаційного кордону прагну опинитись я?

Відтоді в Україні вийшло п’ять окремих видань Мілоша. Отже, у нас тепер є дві книги його вибраних віршів і три – різножанрової прози: "Придорожний песик", "Родинна Європа" й "Абетка". Це добре. Але повного вітчизняного видання "Поневоленого розуму" ми досі не маємо. На перший погляд, байдужість українських видавців до цієї книжки є закономірною. Мілош написав "Поневолений розум" після того, як 1951 року попросив політичного притулку на Заході. Це була його відповідь на посилення сталінізації Польщі та решти країн "народної демократії" і водночас спроба пояснити причини свого рішення численним західним совєтофілам, які особливо розплодились у повоєнних Франції та Італії. Відтак ознайомитися з "Поневоленим розумом" у радянські часи ми не могли, а з настанням незалежності не дуже й хотіли: навіщо, здавалося, нам заглиблюватись у полеміку з теорією і практикою комунізму, якщо комунізм уже й так успішно здох.

І дарма. Тобто не дарма здох, а дарма здавалося, ніби книжка Мілоша втратила актуальність. Як з’ясовується нині, найціннішим у "Поневоленому розумі" є не критичний аналіз комуністичної доктрини, а досконало змальована (бо знана зсередини) слабкість наукової і творчої "еліти", її надмірна схильність до конформізму і внутрішня готовність лягти під який завгодно режим. Буде той режим із погляду ідеології комуністичним, націонал-соціалістичним чи, щоб нікого не образити, велико-тупо-предметним – не це головне. Головне – що завжди знайдеться достатньо охочих записатися до нього у члени гуманітарної ради, членкині адміністрації чи прес-секретарі.

Сам автор також не відразу наважився на бунт. Серед іншого через те, що попервах ніби й не було, проти чого аж так радикально бунтувати. Звісно, на тлі довоєнної Польщі принесена зі Сходу влада мала дикунський вигляд, але все-таки у перші роки людей у колгоспи насильно не заганяла і на ідейні розбіжності дивилася крізь пальці. Ніхто не вимагав від митців беззастережного послуху: достатньо було не виявляти відвертої ворожості. Лише за поетичні заслуги й антинацистську позицію під час війни нова влада прилаштувала безпартійного Мілоша спочатку на посаду культур-аташе в США, а потім – першим секретарем посольства у Франції. На що йому було нарікати? Щойно 1949 року, переконавшись у міцності свого становища, комуністичний режим замість пряника почав активно використовувати батіг. Не критикувати Сталіна – цього стало замало. Його слід було оспівувати, причому – згідно з принципами радянського соцреалізму. І тоді Мілош написав першу еміграційну статтю "Ні" та засів за "Поневолений розум".

Двома ключовими образами-поняттями, які допомагають письменнику розкрити процес розумового поневолення, є "пілюлі Мурті-Бінга" і "кетман". Пілюлі Мілош запозичив з антиутопії Станіслава Ігнація Віткевича "Ненаситність". У мене особисто є деякі претензії до точності цієї алегорії, але так чи інакше основний її натяк розшифрувати неважко: пілюлі Мурті-Бінга – це закинуті зі Сходу ідеологічні "ліки", які готують людей Заходу до поразки і примирення зі східною окупацією. Достатньо нині поблукати "українськими" телеканалами, щоб наїстися подібних пілюль жменями.

Але чому згадана культурна "еліта" так часто майже без спротиву дозволяє себе ними нагодувати? Як сказано, причиною є не лише сила поневолювачів, але й моральна слабкість поневолюваних. Письменник чи філософ, науковець чи журналіст не може постійно існувати в порожнечі, він хоче відчувати себе потрібним і впливовим. Крім того, як людина, професійно марнославна, він мріє про успіх, виражений накладами, нагородами і матеріальним достатком. У тоталітарних державах забезпечити все це йому може тільки влада.

Чи легко встояти перед такою спокусою? Навіть знаючи про огидність влади і потайки зневажаючи її – нелегко. Але так само нелегко припинити думати те, що думаєш. І тоді на допомогу представнику нашої "еліти" приходить "кетман". Це поняття Мілош знайшов у мусульманській культурі. Там воно, якщо вірити Жозефу де Гобіно, означає складну гру людини з оточенням, засновану на приховуванні своїх справжніх поглядів і вмінні переконливо висловлювати несправжні.

Зайве нагадувати, що гра ця, хоч би як її називали самі "гравці", і в Україні була найпоширенішим інтелектуальним заняттям упродовж мало не всього ХХ століття. Не зайве однак зауважити, що тепер вона стрімкими темпами знову повертається в моду. Одне слово, поквапилися ми, коли вирішили, що "Поневолений розум" цікавий лише як свідчення давно минулої епохи. Для нас він – дуже своєчасна книга.
Олександр БОЙЧЕНКО