Тарас Компаніченко:«Україна, за яку не соромно»

Доброю традицією у пластунів Станиці Чернівці стало запрошувати на Шевченківські дні відомих виконавців рідного слова. У минулі роки перед буковинцями вже виступали Василь Лютий ("Живосил"), Сергій Василюк ("Тінь сонця"), Павло Нечитайло ("Пропала грамота"). Тепер ось запросили заслуженого артиста України, відомого кобзаря Тараса Компаніченка, який має у творчому доробку цілу програму віршів Шевченка, покладених на власну музику. Ці твори, а також пам’ятки музики та літератури Руси-України XV-XVIII століть і запропонував Компаніченко молоді, яка 9 березня (на жаль, у невеликій кількості) зібралась в "Автографі".

– У ці дні передусім хочеться запитати, ким для вас є Тарас Шевченко?

– Шевченко для мене – це велика особистість і дуже яскрава індивідуальність. Зрозуміло, кожне нове покоління шукає чогось іншого, якихось універсальних, суголосних цій добі рис у Шевченкові. У часи модернізації нашої культури це так само відбувалося і відбувається нині. Шевченко – знаний і не знаний, як і все у нас. У поезії Шевченка я знаходжу дуже багато незбагненних речей. Він прекрасний лірик. Для мене дуже важливо, як він моделює свій вірш, як він часто пересипає його знаннями зі старої культурної спадщини. Також я часто звертаюся до його щоденника – коли треба обстояти якісь українські позиції, а часом і реабілітувати Шевченка. Для мене він – не бовван, не ідол у гіршому розумінні цього слова. Це жива людина, і думки, викладені в його щоденнику, якраз це підтверджують: там він і іронічний, і дуже вразливий, де потрібно, і дуже філософічний, терплячий... Одне слово – різний.

– А чи добре це, що мало не в кожному селі, де стояв пам’ятник Леніну, тепер на його місці – Шевченко? Тим часом на Чернечій горі в Каневі будують майданчик для можновладних вертольотів...

– Свого часу у Тичини була така рефлексія на це: "Прийшли попи, диктатори (о сором!), – Якраз всі ті, кого Ти не любив..." Шевченко у нас – державний чинник, його вважають батьком нації. Ці речі походять із часів старогромадівців, коли він був заборонений. І далі: національна революція 1917 року, зречення царя, Центральна Рада – все це для нас також пов’язано з Шевченком. Тому зрозуміла традиція його вшанування. Але як це у нас робиться… Це як червону гвоздику свого часу спаскудили, девальвували невинну квітку, так із Шевченком: "совки" все роблять по-совдепівськи. Не звітними бюстами, на яких він часто сам на себе не схожий, а читанням, дослідженням, співанням його поезії слід вшановувати Шевченка.

– Отже, маємо тотальне повернення до "совка". І що нам робити в цій ситуації?

– Треба зберегти середовище. Нам потрібна сильна і добре розгалужена андеграундна українська культура. Наразі це єдиний спосіб вижити, тому що в найближчі роки ситуація в державі українській культурі не сприятиме. Нині вони будують тут "русскій мір" і проводять "зачистку території". ЗМІ вони використовують як засіб повернення нас у совдеп. Українського телебачення практично немає: на екранах – серіали з прапорами й ідеологією сусідньої держави. У концертних залах – гастролери звідти ж. Навіть на рівні фразеології – люди постійно чують і підсвідомо запам’ятовують чужі формули, а потім не можуть висловитися рідною мовою. Все українське знову маргіналізується, подається як старомодне, а отже, як казав Шевельов, смішне. Тобто це удар і по класиці, і по всіх модерних жанрах української культури. Той, хто їм у цьому підігрує, грає проти України і, перш за все, проти наших дітей. Цій владі насправді потрібна не двомовна, а одномовна російська Україна. Її вони і будують, прислужуючи Росії.

– На вашу думку, чи є нині сильні політичні постаті, здатні повести українців до кращого майбутнього?

– Розгубленість і аморфність опозиції показує, що постатей, навколо яких можуть обєднатися люди, немає. Можливо, вони ще визрівають. Мені зараз важко когось виокремити. Колись Олесь писав: "Орієнтуймося! Спасибі! Але на кого? – докажіть! Чи легко це зробити рибі, коли на березі лежить?" Серед молодих політиків є люди, мені симпатичні, але я не бачу в них харизми. В цій ситуації мало бути хорошим економістом чи хорошим, навіть чесним політиком. Потрібна харизматична постать, якій вірили б і яка виправдала б цю довіру. Це катастрофа для цілого національного організму, коли такі постаті не виправдовують довіри, бо надто багато поставлено на карту. Тут питання: бути Україні чи не бути? І ми постійно балансуємо – від виборів до виборів.
– Ви, як і багато інших знаних музикантів, були активним учасником Помаранчевої революції. Чи правильно тепер звинувачувати у всьому "гаранта", який здобув підтримку, але не виправдав надій?
– Не можу сказати однозначно, що не виправдав: варіантів у мене на той час не було. У нормальних людей 2004 року взагалі не було інших варіантів. Але ось куди все це пішло і як воно відбувалося потім... Зараз я спілкуюся з багатьма людьми і бачу, що вони поділені на два табори: одні звинувачують Ющенка, інші – виправдовують. Я розводжу руками: слухаю – і мені хочеться плакати в обох випадках. Мені просто шкода, що втрачено колосальний кредит довіри. Гірко дивитись на те, як повела себе команда. Все, що мав би зробити Ющенко, зворотні механізми зруйнували. Тобто зруйновано цілу низку прекрасних ініціатив у різних сферах. Олігархи проплачували і збирали майдани, а ми не можемо. Навіть коли при владі був Ющенко, вони поставили в Одесі пам’ятник імператриці Єкатерині! Не відбулося українізації багатьох ЗМІ… Одна з проблем: наш сусід грає з нами на нашому лібералізмі. З XVII сторіччя він використовує проти нас цінності свободи, які ми сповідуємо. На жаль, ми не можемо вчасно сказати йому: "Зась!" Нам здається, що треба бути ліберальними. Наприклад, ми вводимо ринкові принципи в культурі. А на практиці це обертається "обумбулюванням" людей... Я був із Ліною Костенко у Харкові. Дві тисячі глядачів у залі, повний Оперний театр, тисяча не поміщається, мене веде в гримерку працівник театру, а на "Опері" висить псевдоіконостас "богів" сучасної московської естради, які приїхали туди з гастролями. І він мені каже: "Слухай, Тарасе, я ніколи такого не бачив. Вони не збирають таких залів, як ви". Але вони постійно їздять, тобто хтось це дотує, підтримує. Водночас це показує, що люди все-таки спраглі якісного українського продукту. А це важливий показник: влада хоче закатати нас в асфальт, але не закатає. Зрозуміло, ми й надалі будемо українцями, але шкода часу, який ми знову втрачаємо. Багато людей уже просто зневірилась в Україні. Гасло "Любіть Україну!" звучить для більшості як нічим не підтверджений пафос, бо за що її любити? За підвищення тарифів? Але я люблю Україну, бо знаю, за що я її люблю. Я люблю її вимріяну й ідеальну, за яку живу і борюся…

– А яка для вас ідеальна Україна?

– Соціально справедлива, в якій є сучасна українська культура, Україна, за яку не соромно і в якій при владі – інтелектуали, аристократи духу. Де самоорганізоване суспільство, що опирається на християнські цінності, вміє саме про себе дбати. Це не піраміда влади з капіталом вгорі і животінням внизу. Я бачу приклади такої Україну в минулому, бачу моделі, які можна було б звідти взяти. Мені боляче, коли я потрапляю до країн, які зберегли свою колосальну спадщину, і вона там працює. Для мене дуже важливо, щоб збереглася питома Україна, яка доведе, що й вона такою була, просто ми не давали їй шансу, бо, мабуть, ми погані її сини. Тому що ми ніяк не можемо повернути Україну в Україну. В Україну зі справжнім людським обличчям.
Тарас ПІЦ