Речі також плачуть

Припускаю, що на запитання, що пише український письменник Андрій Содомора, не кожний професор численних кафедр української літератури відповість: "Вишукану імпресіоністичну прозу". Так вже сталося, що майстра нюансованих новел і шкіців знають переважно як перекладача грецьких і римських авторів. Та зовсім нещодавно слава наздогнала таки пана Андрія: його нова прозова книга "Сльози речей" перемогла в номінації "Художня література" в рейтингу ЛітАкцент-2010.

Варто нагадати, що раніше були видані львівським "Літописом" (саме це видавництво і стало відкривачем Содомори-прозаїка) "Наодинці зі словом", роман-есе "Під чужою тінню", "Сивий вітер", книга літературних портретів "Лініями долі" – разом понад тисячу чотириста сторінок. А "Сльози речей" опублікувала літературна агенція "Піраміда" в серії Василя Габора "Приватна колекція", і завдяки цій книзі Содомора-прозаїк став нарешті помітний ширшому читацькому колу, обійшовши фіналістів рейтингу ЛітАкцент-2010 Івана Малковича і Тараса Прохаська.

А тепер про очевидне: Содомора – європейський письменник, незважаючи на те, що європейські літератури поки що не засвоїли його художніх осягнень. Його проза ввібрала у себе європейську літературну традицію від першопочатків, адже Андрій Олександрович переклав цілу полицю античних класиків, без яких неможлива жодна європейська література. А в осерді цієї традиції – людина, особистість, рефлектуюче "я". Ідеальний світ живої античності зіштовхується в свідомості Содомори з непрогнозованою руханкою теперішнього буттєвого плину, в який занурено безліч більших і менших речей. Усі ті речі єднає спільна доля – проминання. "Все йде, все минає – і краю немає...". Думка не нова, та надзвичайно чіпка і невідчепна. А тому – і сльози речей. Звичайно ж, Содомора не має наміру охопити своїм співчуттям усі зримі і незримі речі світу – його цікавлять зафіксовані пам’яттю речі, відтворювані час до часу внутрішнім зором події, котрі мали місце лише один раз, а в пам’яті перетворилися на щось подібне до запису. Те, що зберігає індивідуальна пам’ять людини, все ще належить людині. Зовнішнє, яке вислизло з фіксування пам’яттю, западається в небуття остаточно.

У новелі "Рукавичка", що відкриває книгу, потрапляння випадкової речі у банк пам’яті унаочнено: персонаж-оповідач знаходить на снігу чорну жіночу рукавичку, та не наважується її підібрати. За хвилину він бачить жінку, що тримає в руці лише одну рукавичку, і не наважується зав’язати з нею розмову. Жінка, заглиблена у свої думки, сама до себе посміхається, і оповідач не хоче зруйнувати втручанням настрій незнайомки. Потім оповідач зізнається, що безліч разів уявляв, як розгорталися б події, якби він підняв загублену рукавичку і віддав би її неуважній власниці. Так чи так, а найпевніше, що вони, обмінявшись приязними фразами, однаково б рушили кожен у своєму напрямку. Оповідач не припускає, що з випадкового знайомства могла б розпочатися розлога романна історія.

Історії, навіть найрозлогіші, з найнесподіванішими сюжетами, теж проминають, а тому не розвиваються у Содомори далі зав’язки, або ж навпаки – розпочинаються з кінця, коли все чи майже все вже в минулому. Письменника цікавить як смислове наповнення не переміщення персонажів, а вловлювання, сказати б, "атмосферних явищ", настроїв, тонких незримих субстанцій, які виконують роль провідників між так званою дійсністю і пам’яттю. Речі належать буттю, але торкаються і людини, огортаються людською увагою і навіть любов’ю. Ці доторки таємничим чином запам’ятовуються і безліч разів прокручуються у пам’яті як персональна фільмотека. Читач, який бере до рук книгу "Сльози речей", щедро ілюстровану настроєвими світлинами Андрія Кіся, потрапляє не у Львів-який-насправді-є і куди прибувають численні туристи, а в лабіринт пам’яті Содомори, що вибудувався під впливом львівських вуличок-лабіринтів. У ньому більше важать враження, напівтони, ледь вловимі запахи, незвичайні звуки (як, наприклад, протяжний звук, який видобуває з рейок трамвай на повороті), світлотіні, інтонування, ніж послідовна розповідь про переміщення персонажів чітко визначеним часопростором.

Проза Содомори лірична в тому сенсі, що не обходиться без рефлектуючого автора, вписаного в текст. Цей автор-персонаж не надто соціалізований, не спішить означувати свою професійну приналежність, хоча, безумовно, інтелігентний. Ситуації, в які він потрапляє, можна окреслити як зустрічі з "особливим у звичному і повторювальному": прохід вуличкою, обсервування з вікна рейсового автобуса, приглядання до життя інших людей, знайомих, незнайомих, сусідів, а також до рослин і тварин... Деколи інші люди стають персонажами переднього плану (новела "Фотель пана Дучака"), відсуваючи оповідача в тінь, та частіше автор-оповідач і персонаж, який його привабив, перебувають у рівноправних позиціях, поки персонаж не зникає з поля зору оповідача (новела "Вітряк"). Содомора намагається не втручатися в плин істот і речей, не гальмувати і не пришвидшувати його, а також, здається, мимоволі іронізує над занадто послідовним "обречевленням" світу, в якому речі перетворюються на колекції непотрібного мотлоху, якого так важко позбутися.
Віктор НЕБОРАК