Андрій Кокотюха – літератор, журналіст, кіносценарист, кількаразовий призер і переможець конкурсу "Коронація слова", автор серії книг для підлітків "Дивний детектив". Відверто пишається своєю приналежністю до "масової літератури". Його витривалості могли би позаздрити професійні спортсмени і міліціонери. Протягом одного дня у Чернівцях Андрій відбув чотири зустрічі з читачами, встигаючи у проміжках відповідати на запитання журналістів.

– Ви є одним із засновників жанру кримінального детективу в сучасній українській літературі. Бандитські історії були актуальними в середині 1990-х. Чи залишаються вони такими й нині?

– Ці історії завжди актуальні. Важливим є підхід до теми. Жанр кримінального роману може змінюватися, будучи постійним. Це – як джинси, які люди носять упродовж ста років. Джинси завжди залишаються джинсами, але кожного сезону з’являється нова модель. Те саме можна сказати про інший консервативний жанр – мелодраму. Якщо письменник відчуває потреби часу, то адаптувати до них форму твору неважко. Але якщо автор залишається у 1980-х, 1990-х чи навіть 1920-х роках, то користі не буде ні йому, ні читачеві.

– Чи не забагато криміналу в реальному житті, щоб виносити його ще й на сторінки книг?

– Нині у теленовинах ця тема на першому місці. Якщо "чорнуху" висувати у прайм-тайм, то це горе неодмінно прийде й до журналіста в дім. Реальне життя провокує телевізор, а не навпаки. Тому людям потрібно налаштовувати себе на позитив. Я за те, щоб вигадувати історії про монстрів і чудовиськ, але нехай у книзі все закінчується благополучно.

– Ви добре орієнтуєтеся в особливостях української політики, написали книги про Юлію Тимошенко і Юрія Луценка. А чи можливо бути успішним письменником і політиком водночас?

– Ні. Так бути не повинно. 1991 року у Верховну Раду пішли люди, які не стали політиками і перестали бути письменниками. Митець має знаходитись в опозиції до влади, максимально дистанціюватися і посилати її далеко й надовго. Письменник у політиці – людина зайва. Він на своєму місці, коли зустрічається з читачами і критикує владу. Я не говорю про анархізм, хоча письменники – це завжди "противсіхи". Але підтримувати владу митець може тільки тоді, коли відчуває, що та діє в інтересах країни, де він народився і живе.

– У детективі "Євген Кушнарьов: під прицілом" ви висуваєте низку версій загибелі цього політика. Не боїтеся писати на такі теми?

– Я не боюсь нічого. А ця книжка була експериментом із видавництвом "Фоліо", щоб якось достукатися до читачів. За кордоном існує безліч подібних творів, як, наприклад, "День шакала" Фредеріка Форсайта. Головне завдання такого роману – показати ницість влади, яка використовує народ. Але це і так усім зрозуміло. Політичні детективи будуть актуальними в Україні тоді, коли українці покладатимуться хоч на якусь владу. А у нас немає довіри ні до кого.

– В одному з інтерв’ю ви сказали, що не хочете, щоби ваші твори ввели у шкільну програму. А пропонували?

– Це було сказано абстрактно. Мене запитали, чи хотів би я цього, а я відповів: "Ні, тим більше, якщо це зробить міністр Табачник". Гадаю, перелік творів, введених у програму, – це нав’язування. Не можна казати, що один автор кращий, а інший – гірший. Якщо вас ще не вразив жоден письменник, шукайте того, хто сподобається. Головне – щоб людина хотіла читати.
Лілія ШУТЯК