Британський кінорежисер Алан Паркер народився 14 лютого – саме в День закоханих. Здавалося б, судилося йому знімати любовні мелодрами та романтичні комедії. Проте жодного фільму про закоханих Паркер так і не зняв. Він створив суворий світ, де кохання якщо й зустрічається, то зовсім не у головній ролі.

Похмурий світ добра

Навіть фанати творчості Алана Паркера часто називають його кінематограф песимістичним і "чорнуватим". Психоаналітик, як заведено, шукав би витоки такого світогляду митця в дитинстві. Та про дитинство Алана Паркера ми майже нічого не знаємо. Відомо лише, що походження він пролетарського (батько – маляр, мама – кравчиня), що народився у непрестижному районі Лондона, а в юності був соціалістом. Власне, всі ці факти досить прозоро натякають на нелегке дитинство. Тож психоаналітики, вочевидь, іноді мають рацію.

В кіно Паркер прийшов із рекламного бізнесу, де встиг відзняти кілька сотень роликів. То був дуже цінний досвід для майбутнього кінорежисера: як суто технічний, так і творчий. Зокрема робота в рекламі з дітьми підказала Паркеру ідею дебютного кінофільму "Багсі Мелоун". Це пародійно-комедійна гангстерська історія, де всі ролі виконували діти. Режисерові вдалося здивувати кіносвіт. Діти у дорослих ролях мали не так кумедний, як яскравий і живий вигляд. До речі, там знялася і майбутня суперзірка – на той момент 12-річна Джоді Фостер.

А вже другий фільм Паркера забезпечив йому місце серед класиків кіно. "Опівнічний експрес" було знято на основі реальної історії молодого американця, який 1970 року потрапив до турецької в’язниці. Фільм отримав "Золотий глобус", номінацію на "Оскар", а також непогані касові збори. Хоч за понад тридцять років, які минули від часу виходу "Опівнічного експреса", кінематограф далеко просунувся у демонструванні жорстокості та насильства, витвір Алана Паркера вражає і нині. Але це не те насильство, яке дратує чи навіть викликає сміх, як у багатьох сучасних фільмах. Воно шокує, лякає і кличе до співчуття. До того глобального співчуття, яке межує з релігійними філософіями та не має нічого спільного з мелодраматичними "шмарклями".

У фільмах Паркера кров здебільшого проливається не безкарно. А культова стрічка "Серце ангела" – взагалі про невідворотність покарання. Цей фільм кіномани полюбили і за своєрідну візуальну стилістику, і за наповненість різноманітними символами й алегоріями, і за чудову гру акторів. Мікі Рурк, якого критики вважають дуже посереднім виконавцем, відпрацював тут просто-таки за Станіславським. А коли й Мадонна отримала "Золотий глобус" за роль в "Евіті", про Паркера почали говорити як про неперевершеного майстра роботи з акторами. Скромний режисер на це відповів, що просто ті ролі, на які він запросив і Мадонну, і Рурка, дуже їм пасували. І жодної магії…

Режисер без почерку

Коли Алану Паркеру кажуть, що він – режисер без почерку, він не ображається, а, навпаки, дуже пишається. "Я завжди прагну, щоб мій наступний фільм відрізнявся від попередніх", – зізнається майстер. Справді, неможливо повірити, що "Серце ангела" і, наприклад, "Дорогу на Велвілл" знімав один режисер. "Дорога…" – трохи дивна комедія, події якої відбуваються чи то наприкінці ХІХ, чи на початку ХХ століття у США. Це досить безжальна сатира на американське суспільство того часу. А загалом Паркер у своїй творчості висловив чимало претензій до американського суспільства і пояснив, що робить це лише тому, що таке ніколи не спаде на думку тамтешнім кінематографістам. Найбільша претензія – фільм 2003 року "Життя Девіда Гейла" про американське подружжя, яке пожертвувало своїми життями, щоби довести співвітчизникам необхідність скасувати смертну кару. Адже відомо, що в США більшість громадян досі підтримує існування такого покарання. Відповіддю на цей жест Паркера був фактичний бойкот його стрічки.

Окремий розділ творчості Алана Паркера – музичні фільми. Саме він 1982 року втілив у кіно культовий альбом групи Pink Floyd "Стіна". Він екранізував відомі мюзикли "Слава" та "Евіта", а також зняв фільм "Група Комітментс" про зліт і падіння вигаданого британського колективу, який виконував музику в стилі "соул".

Паркер ніколи сам не займався музикою, але, мабуть, як кожен справжній митець, тонко відчуває будь-яке мистецтво. Втім, сам він каже, що справжнім фахівцем є лише у сценарній справі. Слово – ось інструмент, яким він володіє особливо майстерно. І це правда. Варто лише почитати його інтерв’ю чи монологи: справді захопливо.
Оксана ДРАЧКОВСЬКА

Алан Паркер про європейське
й американське кіно:

"Варто людям зіткнутися в житті з якимись труднощами – вони одразу ж дременуть до кінотеатру. В цьому суть американського кіно, у втечі від реальності, тому що воно або розповідає про світ фантазій, або зміцнює віру в міф про американську мрію. Таке кіно завжди продаватимуть легше, ніж про "рок і морок", тобто ніж європейське кіно. Європейське кіно – це дзеркало життя, і часто в ньому відбиваються негативні й песимістичні картинки. Американське кіно – це капелюх чарівника, з якого у фінальній сцені, на загальну радість, завжди з’являється кролик. Натомість європейське кіно уколошкує кролика. І врешті-решт глядачі, залишаючи кінотеатр, думають: а чи не вколошкати нам чарівника, а може, ще одного кролика? Чи одне одного?.."

"Чимало своїх фільмів я зробив у Голівуді, тому мені неважко повірити в диявола. У Голівуді постійно зустрічаєш людей, які продали душу американському Князеві Темряви – жадібності…"