24 січня поет, прозаїк, драматург і довічний підскарбій Бу-Ба-Бу Олександр Ірванець відсвяткував, як то кажуть, славний козацький ювілей. Святкування складалося з кількох етапів, з яких для публіки найважливішим був літературний вечір в актовій залі Острозької академії. Місце ювіляр вибрав невипадково: у буденніші часи він викладає тамтешнім студентам курс "Теорія і практика драматургії". У вечорі, крім самого Ірванця, взяли участь письменник і за сумісництвом проректор академії Петро Кралюк, поет Андрій Бондар, літературний критик Олександр Бойченко і патріарх Бу-Ба-Бу Юрій Андрухович. На жаль, третій із бубабістів – Віктор НЕБОРАК – приїхати до Острога не зміг, але надіслав вітального вірша:
Олександру Ірванцеві
на славне півстоліття
(з маленькою умовою наприкінці)
Шолом, Тобі, Шлоймо, шолом!..
(З недописаної строфи)
Привіт, Олександре, привіт!
Півсотні пронизливих літ
вже перелетіло за обрій
писати для вічності звіт.
Навряд чи я це розгребу,
бо ж вічність – це не бубабу –
небесним вогнем невгасимим
відчитує нашу добу.
Летить все котові під хвіст.
"Так в чому ж той сенс і той зміст
блискучих писань карколомних?" –
питає старий бубабіст.
"Любіть!" – Ти колись заповів,
і хор підхопив солоспів.
Це слово – найбільша коштовність
з усіх найкоштовніших слів.
Початок у ньому й кінець,
не клав Ти його в гаманець.
Усім, хто не знав, що робити, –
"Любіть!" – говорив Ірванець.
Нам шлях освітили сонця,
хмільні ми – і не від винця –
бредемо в незнане майбутнє
зі словом Сашка Ірванця.
В майбутнє! – з Сашком Ірванцем,
найвищої проби мистцем.
Так буде! (Якщо Ти зав’яжеш
наміцно, навік з тютюнцем!)
Крім того, приватно Віктор сказав про ювіляра таке: "У кожного свій Сашко Ірванець. Мого мені зранку завжди забагато, а під вечір відчутно бракує. Його неможливо нікуди сховати, та він уміє ховатися так добре, що, буває, сам себе не знаходить. Він має тілобудову аскета, хоча насправді – ненажера. Він летючий, як дим-димок від люльки, легко долає кордони жанрів, та, на щастя, не літературознавчих. Знайомий з усіма, та все ще пізнає сам себе. Не Сорос, але Підскарбій. Автор багатьох висловлювань, які пішли в народ. Пророк, якого дехто звинувачує в блазнюванні. Любить білоруську поезію більше, ніж польську. Колишній солдат будівельного батальйону. Теперішній метр української літератури. 50-літній класик з душею двадцятичотирирічного генія".
"Своїм" Ірванцем – також ексклюзивно для нашої газети – поділився й Андрій БОНДАР: "Дивовижних я маю друзів. От, наприклад, один із них – Сашко Ірванець – у своїх автобіографіях пише: "народився у Львівському університеті". І ти чекаєш, що далі буде щось на кшталт: "навчався в Рівненському пологовому будинку, працював піонервожатим у Літінституті ім. Горького". Але жарти вбік: він насправді народився на парті. Просто далекого 24 січня 1961 року, якраз коли по радянських людях вдарила грошова реформа, а Фідель Кастро наводив соціалістичний лад на острові Свободи, Сашкова мама пішла складати до університету залік. Не знаю, чи склала вона тоді старослов’янську мову, однак їй із ювелірною точністю вдалося народити сина, який згодом став свободолюбним нумізматом і гарним письменником Олександром Ірванцем. Є в цьому чоловікові незбагненна таємниця: він завжди поспішає, наче хтось постійно тисне на невидиму кнопку виклику. Його пристрасть до нумізматики можна пояснити бажанням якось облаштувати хаос назовні й усередині. А пристрасть до постійного звільнення – боязню пропустити щось важливе. Сашка я цитую найчастіше в житті, вважаю його одним із найцінніших придбань. У літературі йому вдається все або майже все. Але виняткова його іпостась – поезія. Ірванець – поет у найповнішому значенні цього слова. Чуття, смак, міра, стиль, поза, позиція – ось що таке Ірванець".
Петро КРАЛЮК прочитав на вечорі мемуарно-літературознавчий текст, в якому, зокрема, йшлося про роман Ірванця "Рівне/Ровно": "Щоб зрозуміти той твір, треба хоч трохи пожити в цьому місті. У ньому чітко простежується поділ на бандерівську (націоналістичну) і сталінську (совкову) частини. Чому це так – окрема розмова. Принаймні, в інших містах Заходу України (та й, певно, Сходу) такого різкого поділу немає. Це і знайшло відображення в романі. Хоча не тільки ЦЕ і не лише рівненські (ровенські) реалії. Одного разу в цьому місті зі мною та Ірванцем трапилася пригодка. Сиділи ми на лавочці біля такого шедевру скульптурного мистецтва, як пам’ятник воїнам-афганцям. До нас підійшов якийсь рускоязичний таваріщ, щось запитав. Дали йому відповідь державною мовою. Після цього таваріщ обматюкав нас на вєліком і могучєм, ще й пообіцяв пристрелити. А хтось каже: "Рівне/Ровно" – антиутопія. Реалізм!".
Ну і, звичайно, було б дивно, якби після двадцяти шести років міцної бубабістської дружби не знайшлося кількох лагідних слів для Ірванця у Юрія АНДРУХОВИЧА: "Говорячи про Сашка, чи то пак уже Олександра Васильовича Ірванця, я не можу бути об’єктивним. Щиро кажучи – і не повинен. Усе, що я скажу далі, мені здається. Мені здається, він є цілком особливою постаттю (і публічною, й суто літературною) передусім у рідкісному поєднанні відверто знущального пересмішництва з нестерпно щемким ліризмом. Найближча паралель: це Гайнріх Гайне наших днів, але вона дуже приблизна. Якщо зібрати докупи всі наші спільні бубабістські вечори, починаючи з найпершого, а відтак зібрати докупи всі оплески, які на них пролунали, то Сашкова частка, мабуть, виявиться найгучнішою. Це ті вірші, які відразу ж хочеться цитувати, переписувати від руки і читати вголос іншим. Цікаво, що до активного віршування він після тривалої драматургійно-прозової паузи повернувся щойно минулого року, десь відразу ж після зміни влади і приходу до неї "партії синьозадих". Атмосфера в сучасній Україні, що дуже нагадує радянську, це їхніх рук діло. При цьому так і хочеться подякувати їм за те, що повернули нас у молодість. Сашко, власне кажучи, саме це й робить – він дякує і знущається кожним своїм рядком".
Не менш оптимістично прозвучав і вірш, прочитаний Андруховичем на літвечорі. Власне, ним і закінчимо.
МОЄМУ ПІДСКАРБІЄВІ,
ОЛЕКСАНДРОВІ ІРВАНЦЮ,
З НАГОДИ ЙОГО ЮВІЛЕЮ
ДРУЖНЄ ПОСЛАНІЄ
ТА ПОДРАЖАНІЄ
Любий друже Олександре!
Півстоліття тому в мандри
ти пустився білим світом –
тож прийми мене з привітом.
До твойого ювілею
ці рядки натхненно склею.
Нам з тобою, любий друже,
і щастило, і не дуже,
хоч усе-таки щастило
більше – і тому зростило
Провидіння з нас поетів,
дарувавши смак до злетів
і провівши через різні
дні по жизні та отчизні.
День за днем і рік за роком,
трохи буром, трохи боком,
через піки та безодні
добрели ми до сьогодні.
Олександре, чесне слово –
не було ще так ху… чудово.
Помаранчева руїна
вся позаду. А Вкраїна
вся зітхнула, завсміхалась –
і взялась долати хаос.
І тепер ми добре знаєм:
з Казахстаном та Китаєм
наше місце коло Раші,
бульбашів і бумбарашів.
Шлях в Європу з п’єдесталів
знову вказує нам Сталін.
Знов тече вода із крана
і загоюється рана –
хліб і газ, і пісня в хаті.
Помаранчі волохаті
вже не сняться і в кошмарах,
бо усі сидять на нарах.
Чи лежать? Яка різниця!
Головне – що вже не сниться!
Діти знов пішли до школи,
влада сильна як ніколи.
Відновилось постачання!
Телебачення! Навчання!
І розірвані зв’язки
позростались, і шапки
знов на головах у всіх,
з кого познімали їх.
Знов завозять маргарин
в Україну для тварин.
Пшонка є і є тушонка,
і згущонка, і пальонка.
І підвищується попит,
і ніхто уже на допит
нас не тягне, про арешти
й не почуєш, не знайдеш ти
жодних натяків, дотичних
до репресій політичних –
хоч старався б ти чимдуж би.
Знову наЧеКу спецслужби.
Українці ж, владі раді,
знов живуть, як в шоколаді –
не в лайні! А в шоколаді!
Бо при цій стабільній владі
все спокійно, як в Багдаді.
Слово є таке – "стабільність",
що римується з "дебільність".
Перепрошую – з "де бідність?"!
Бідність миттю подолавши,
ми крокуємо назавше
в топ-двадцятки та десятки
(так солдати йдуть на б…ки).
От якби ще свідоміти
перестали нахабніти!
Та нічого! Українці
ще розмажуть їх по стінці.
А як ні – то українки
ще поставлять їх до стінки.
Мій найкращий друже Сашо!
Радість нашо, гордість нашо!
У який знаменний час
позакидувало нас!
Тож і далі йди по жизні
і складай пісні вітчизні –
президентам і прем’єрам,
прокурорам і тер’єрам.
І живи ще довго, брате,
щоби нам не святкувати
твій наступний ювілей
у країні без людей.
