Стоїчний песиміст

30 січня минає 110 років від дня народження німецького письменника Ганса Еріха Носсака. І це мало не все, що мені відомо про його особисте життя. Втім, і про неособисте відомо не набагато більше. Походив із багатої родини, але захотів "пробитися" в житті самостійно, що обернулося замолоду "десятьма чи дванадцятьма роками голодного існування". Тоді ж устиг ідеологічно похитатися між правими та лівими радикалізмами, від яких згодом відійшов на однаково далеку відстань. Вивчав філософію і юриспруденцію в Єнському університеті. Працював на різних не пов’язаних з обраним фахом роботах. Після смерті батька мусив очолити сімейну фірму і тривалий час поєднував літературу з комерцією. Художніх творів до війни не публікував, а під час смерчевої гамбурзької пожежі майже всі його рукописи згоріли. Відповідно дебютував як літератор 1947 року, будучи давно сформованою, зрілою людиною.

Певно, вже сам пізній старт якоюсь мірою пояснює подальшу "відлюдькуватість" Носсака: письменник підкреслено уникав рекламних контактів із журналістами і демонстрував свою цілковиту байдужість до успіху загалом та читацьких оцінок зокрема. Як можна здогадатися з роману "Справа д’Артеза", саме цей персонаж "Утрачених ілюзій" Бальзака – принципово відсторонений від галасу юрби митець Даніель д’Артез – і слугував Носсаку за орієнтир. Та й який сенс відкривати перед чужими людьми своє життя, якщо його видима частина не має до творчості жодного стосунку, а невидима все одно залишиться в тіні?

Однак гадаю, що кілька "зовнішніх обставин" тут все-таки згадати варто. Прихід Гітлера до влади, крім усіх значно більших трагедій, означав для Носсака заборону на друк. Теоретично визволення від нацизму можна було чекати або з боку демократичного Заходу, або з боку комуністичного Сходу. Практично спрацювали обидва варіанти: спочатку англо-американська авіація перетворила на купу цегли Носсаків рідний Гамбург, потім совєти відгородили частину Німеччини і встановили там новий тоталітарний режим. Якщо ще додати, що й у вільній ФРН після війни знову найкраще облаштувалися звичайні тупі обивателі (раптом "прозрілий" вчорашній електоральний ресурс НСДАП), то добровільна самоізоляція і гидливе ставлення Носсака до таких понять, як "держава", "народ" чи "суспільство", не викликатимуть особливого подиву.

Прозвучить трохи цинічно, але факт: поразка Німеччини у Другій світовій війні пішла німецькій літературі на користь. Поразки взагалі йдуть літературі на користь, бо, на відміну від перемог, спонукають не до гупання у бляшані барабани, а до серйозних роздумів і самоаналізу. Тому, доки в повоєнній радянській літературі розливалися ріки безпросвітно-бадьорого антихудожнього лайна, німці відкинули дискредитовану патетичну фразеологію і стишеним голосом почали з’ясовувати важливі для себе речі. Наприклад: як могло статися те, що сталося, і як далі жити у зруйнованому світі, якщо, звичайно, після всього, що сталося, людина має право жити? Довкола подібних питань і сформувалася так звана "література руїн". Досить відомим в Україні представником цієї літератури був зокрема Генріх Бьолль, з одним із найкращих (на мій смак) романів якого – "Очима клоуна" – на кількох рівнях перегукується згадувана "Справа д’Артеза".

Руїни буквальні (того ж Гамбурга) і руїни як метафора знищеного минулого, постійне відчуття межі, існування в порожнечі, вибір і його наслідки – ці наскрізні мотиви Носсака, а також "ранні" назви – "Загибель", "Некія", "Інтерв’ю зі смертю" – дозволили критиці говорити про вплив Кафки та екзистенціалізму. Тим більше, що й головний французький екзистенціаліст Жан-Поль Сартр відразу звернув прихильну увагу на свого німецького колегу й опублікував кілька його творів у журналі Les Temps modernes. Пізніше Носсак говорив, що вперше і про Кафку, і про екзистенціалізм він довідався зі статей про себе. Правда це чи не дуже, але очевидно, що й без усіляких впливів Носсаку в умовах тоталітарного абсурду 1930-х і тотального хаосу середини 1940-х довелося виробити адекватну ситуації систему цінностей. Його життєвою і творчою філософією став своєрідний стоїчний песимізм у дусі Сенеки і Марка Аврелія. Позаду пустеля, попереду смерть; світ провалюється в безодню – і ні тобі, ні йому вже ніхто не допоможе. Залишається, стиснувши зуби, спробувати протриматися скільки вдасться на межі, знаючи про невідворотність поразки, але намагаючись не втратити при цьому власної гідності.

Приблизно про це йдеться в моєму улюбленому носсаківському романі "Спіраль". Хоч, може, й про щось зовсім інше. Власне, це ніби й не роман: "Спіраль" складається з п’яти окремих "витків", закручених у різних часопросторах і заповнених різними героями (третій виток під назвою "Неймовірне судове розслідування" якраз і змушує згадати "Процес" Кафки або, наприклад, "Стороннього" Камю). Спільною для всіх п’яти розділів є атмосфера протистояння між авторськими героями і загадковими "ними". Під словом "вони" можна розуміти кого завгодно (батьків, знайомих, церкву, громадську думку, державні установи), але в кожному разі це ворожі сили, які намагаються не дати героєві бути тим, ким він є. Показовий момент: щоразу змінюючи, як сказано, місце і час дії, Носсак проте ніколи не уточнює, де саме і коли ця дія розгортається – виразний натяк на те, що конфлікт із "ними" рано чи пізно виникає у всіх, хто усвідомив свою інакшість.

І про головне. Герой кожного наступного "витка" є старшим за героя попереднього, тож перед нами мовби поступово вибудовується модель людського життя. Принаймні – життя людини, не такої, як "вони". У підсумку, попри свою навмисну відірваність від "конкретно-історичних реалій", "Спіраль" виявляється романом моторошно реалістичним: не завдяки "правдивому відображенню" безглуздого в очах Носсака зовнішнього світу, а завдяки продемонстрованій читачеві внутрішній логіці його – читача – власного існування. Просто кажучи, "Спіраль" у концентрованому вигляді дає нам уявлення про характер нашого земного шляху. Долаючи виток за витком, ми все сподіваємося, що за наступним поворотом, у наступному абзаці, нарешті стане зрозумілим прихований сенс усього, що з нами відбувається. Аж раптом зауважуємо, що перегорнули останню сторінку, а остаточних відповідей так і не дочекалися.
Олександр БОЙЧЕНКО