Прем’єру стрічки, яка поїде від України на кінофестиваль до Канн на неконкурсний показ, “Богдан-Зіновій Хмельницький” заплановано на 24 травня в усіх обласних центрах. Головну роль зіграв 56-річний актор Національного драматичного театру імені Івана Франка, який родом із Буковини, Володимир Абазопуло. Кореспондент “МБ” телефоном зв’язалася із заслуженим артистом України та розпитала, як відбувалися зйомки фільму.

“Якби мені одразу сказали, що за роль Богдана не буде грошей, я би відповів “Не треба мені їх”

– Які сцени давалися найважче?

– Режисер-постановник Микола Мащенко виношував задум фільму 12 років. Потім ще сім років знімали. Важко було витримати акторський план, коли початок сцени знімали 2002 року, а кінець 2004-го. Важко було все – коні, холод, дощ, болото. Коли знімали сцени на полі, ми жили біля військової частини, яка давала нам солдатів для зйомок. Є кадр, де армія Богдана йде на війну. У тому кадрі понад п’ять тисяч осіб знімалося – актори і звичайні солдати. Костюмери, аби одягнути усю цю масу людей, починали одягати їх із вечора. До ранку вони одягали три-п’ять тисяч осіб. Скажімо, на завтра заплановано зйомки трьох сцен, а напередодні ввечері Мащенко дає варіант сцени. Я питаю режисера: “Ну це вже остаточний текст?”. “Звичайно”. Півночі вчиш-вчиш-вчиш, а вранці приїжджаєш на знімальний майданчик, а Мащенко знову дає новий текст. “Миколо Павловичу, ви ж казали, що то останній!”. “Остаточного варіанту не буде!” – каже він.

– Правда те, що актори знімалися без гонорару?

– Сказати, що без гонорару, – ні. Але то був такий гонорар, про який і не варто говорити. Не хочу, аби комусь було соромно. Ми почали знімати 2001 року. Були дуже важкі часи, особливо фінансово. Тому кожна копійка була потрібна. Ми заробляли невеликі гроші. Якщо розтягнути гонорар на шість років, то соромно сказати, скільки було б гонорару на місяць. Мащенко що міг, те й робив. Він казав: “Ми працюємо майже без грошей, але ж коні хочуть їсти. Коні хочуть вівса. Їм же не розкажеш, що це ідея, що це українська картина”. Це актори приходять і знімаються і скільки треба, стільки й будуть чекати тих грошей. І чекали роками. А для коней і каскадерів потрібні були гроші. У фільмі є кадр, де підривають міст 150 метрів довжиною. Його спеціально будували. На тому мосту повісили козаків. І Богдан сказав: “Стерти з лиця землі цю мару! Пороху не шкодувати!” Те місце, де Вишневецький повісив козаків, підривають. Якби мені на початку сказали, що за роль Богдана не буде грошей, я би відповів “Не треба мені грошей”.

Доводилося вам виконувати трюки у фільмі?

– Є сцена, яку називають шабельною круткою. Танок на столі польського короля. Поляки Богдана трохи дістають. А він каже, що може танцювати, але тільки на столі. І йому дозволяють станцювати на столі. І в танку є шабельні крутки. Я їх називаю “робота з шаблями”. Ну а потім коні. Коні – це велика трюкова робота. Ми вигадали сцену, де мала бути серйозна бійка між Богданом і Вишневецьким. Вишневецький викликає Богдана на герць. Я мав поставити цю бійку. Бійка мала відбуватися у воді. Вода і болото. Але просто не вистачило грошей, і ми не встигли її зробити. Коли рік, другий, п’ятий відбуваються зйомки, не знаю, у кого витримали б нерви. Хіба що у нашого режисера Мащенка, який тримав усе в руках. Багато акторів пішло з фільму. З’являлася оплачувана робота, а тут з року в рік одне і теж. Картина була державним замовленням. А якщо це державне замовлення, це дуже й дуже малі гроші. У комерційних фільмах акторам платили у десятки разів більше. Тому людей, які знялися у цьому фільмі, можна назвати “героями”.

Режисерові наснився сон, що Абазопуло грає Хмельницького

– Чи траплялися травми під час зйомок?

– Є сцена на мосту, де відбувається бійка. Сотні людей “летять” зі списами та мечами з мосту у воду. Я не був задіяний у цій сцені. Коли ми стояли на березі і бачили, як десятки людей валилися з того мосту, думали: “Все! Зараз щось станеться”. Але не було жодного синця. Проте ледь не трапився неприємний інцидент. Замість опудал козаків на мосту повісили живих солдатів. А кінозйомки – це такий процес, коли то сонце зайшло, то дощ, то плівка скінчилася. І Мащенко бігав перевіряти, чи солдати у порядку. Солдатів було осіб 150. До одного підбіг, а той щось уже погано дихає. Його за ноги підняли і на землю поставили. Генерал підійшов і каже: “Ну, що ж ти, синку, мовчиш?” А солдат каже: “А я думав, що так і треба”. Ми плакали, коли це почули. А скільки вибухів було! Дякувати Богу, що все обійшлося без серйозних травм.

– Як вас відібрали на роль Богдана Хмельницького?

– Мащенко здійснив багато проб. Я був призначений на роль Максима Кривоноса. І якось вранці Мащенко телефонує моїй дружині і каже: “Мені сьогодні вночі наснилося, що Володя у моєму фільмі грає роль Богдана Хмельницького”. І що б йому не говорили з “високих” кабінетів, своїх героїв він обирав сам. Хоча обіцяли гроші для зйомок за те, що він когось візьме на роль. Але Мащенко – принципова людина. Він навіть нікого з акторів не обирав на ролі ченців. Справжніх священослужителів спеціально знаходили та привозили на знімальний майданчик. Може вони й не так добре говорили, але їх потім дублювали. Справжні обличчя не можливо створити за допомогою гриму.

– Прем’єру у Чернівцях анонсували ще два місяці тому. Але потім афіші зникли. Коли ж буде прем’єра?

– Четвертого травня була закрита прем’єра у кінотетарі “Україна” в Києві. Міністр культури Василь Вовкун сказав, що 24 травня на майданах та площах усіх областей України поставлять великі екрани і покажуть фільм. Хоча я вважаю цю ідею не дость вдалою. Дві години вистояти на майдані – трохи важкувато. І в кінотеатрі звук кращий. А “Богдан-Зіновій Хмельницький” – перша українська стрічка, яка зроблена у форматі “долбі серраунд”. Ця картина може їхати усім світом. Міністерство обіцяло, фільм поїде і у Канни на неконкурсний показ, і в Канаду. На жаль, важкувато у держави з грошима на кіно. Хоча у цьому й наступному роках обіцяють виділити більше коштів – удесятеро більше, ніж було раніше. Все-таки хоч якийсь прогрес є.

“Коли ми з Зінкевичем танцювали, Дутківський і Яремчук створювали “Смерічку”

– Ви грек за національністю. Як ваша родина потрапила на Буковину?

– У мене є документ, де записано, що мій предок 1854 року приїхав до Одеси з Греції. Тоді Греція була під турками. У документі записано, що турецькопідданий вільний моряк Абазопуло Паніот Костянтинович приїхав служити на російський флот. Мій батько, його брати та сестри народилися в Одесі. Був час, коли людей інших національностей переселяли. Моя родина побувала в Сибіру, а потім якимось чином опинилася у Запоріжжі. Два брати та сестра батька залишилися жити там. А батько закінчив технікум кіномеханіків, і його відправили працювати на Буковину. А потім він закінчив інститут фізкультури і викладав у Вижницькому училищі прикладного мистецтва. Там викладала й моя мама Лідія Терентівна. Вона корінна черкащанка. І коли Мащенку закидали, чому взяли на роль не українця, а грека, він казав: “Його мама – вікова українка. А по-друге, коли Наполеона в одному з фільмів зіграв англієць, ні у кого не виникало таких питань”.

– На Буковині залишилися родичі?

– На жаль, ні. Тільки могили батька та брата. Коли були гастролі у Чернівцях, навідувався на могилу до батька та брата. У Вижниці у мене залишилося багато однокласників. Вижницьких у Києві чимало. Хлопці розповідають: “Той пішов з життя, той пішов з життя”... Хочеться з’їздити у Вижницю. У Вижницькому будинку культури у нас був танцювальний ансамбль, яким спочатку керував Василь Зінкевич. Це він потім став співаком, а спочатку ми танцювали і дуже красиво. Ансамбль мав назву “Смеричина”. При нас народжувалася “Смерічка” з Левком Дутківським і Назарієм Яремчуком. Це усе йшло плече в плече. Ми танцювали, а вони грали й співали. Це починалося у той час, коли я займався у драматичному гуртку при вижницькому будинку культури. Завдячуючи цьому я й потрапив у театр і кіно. Це була моя дитяча мрія. У 12 років написав у своєму щоденнику: “Хочу стати артистом”. Я закінчив Чернівецьке культосвітнє училище, два роки віддав Радянській армії, потім рік працював у Чернівецькому драмтеатрі, де грав молоденьких хлопчиків, і тільки після цього прийшов до театрального інституту.

– Ваш син бачив Буковину?

– Ще ні. Він був на Закарпатті, у Карпатах, але саме у Вижниці – ні. Він цього року закінчує театральний інститут. Через місяць стане професійним актором, хоча він уже три роки грає роль Ромео у виставі “Ромео і Джульєтта” Національного театру імені Івана Франка, де я працюю. Він уже й у кіно знявся. А у Вижницю ми обов’язково приїдемо. Бо це моя батьківщина. Це місце, про яке я думаю майже щодня. Моя дружина – співачка. Працює у Київському національному оперному театрі. Народилася у Мурманську. Її батько був військовим підводником. А я займаюся постановками сценічних рухів та бійок. У чотирьох фільмах я був керівником каскадерської групи. Працюю у Київській державній консерваторії. Для студентів-вокалістів викладаю сценічний рух і фехтування. Також викладаю цю ж дисципліну в університеті культури. У театрі імені Франка маю понад 30 постановок – фехтування і бійки.

– Знаю, що ви перенесли операцію на горло. Як зараз почуваєтеся?

– У виставі “Про мишей і людей” театральної компанії “Бенюк та Хостікоєв” граю роль негра, якого хотіли повісити, але він зірвався і пошкодив собі горло. Ось так і виправдали мою хворобу. 12 травня мали виставу у Хмельницькому. Зараз розмовляю за допомогою спеціального американського апарата. Актори мого театру допомогли фінансово. Цей апарат допомагає мені триматися на плаву. Я сам дублював свою роль Богдана Хмельницького. Лише дві-три сцени дублював актор нашого театру, який добре мене знає і зміг передати мій характер. Він – майстер дубляжу і зробив це майже непомітно. Лише спеціалісти можуть почути різницю. А все кіно я сам озвучував. Бо лише декілька сцен зняли після того, як я захворів.