Знайомі з творчістю Осипа Мандельштама читачі можуть відразу заперечити: як це? Хіба поет сам не сказав про себе: "Пора вам знать: я тоже современник"? Сказав. Але також сказав: "Нет, никогда, ничей я не был современник". І що найцікавіше: в обох випадках не збрехав. І як людина, і як поет Мандельштам був зітканий із логічно нездоланних суперечностей. Як людина він все життя страждав від цього і мимоволі мучив ближніх, як поет – досяг найвищих у ХХ столітті художніх вершин. У спогадах Віктора Шкловського Мандельштам постає "дивним, важким, зворушливим... і геніальним". Зокрема через це його, за словами Сергія Аверинцева, "так спокусливо розуміти – і так важко тлумачити".

"Неужели
я настоящий..?"

Зрілий (а він дуже рано став поетично зрілим) Осип Мандельштам затято сварив символістів: на його думку, вони у своєму хижацькому полюванні за символами випатрали слова, позбавили їх початково простих, "тілесних" значень. Дівчина у символістів має сенс лише як натяк на голубку, своєю чергою голубка є натяком на дівчину: "Нічого справжнього... Ніхто не хоче бути самим собою". Називаючи свою першу збірку віршів "Камінь", Мандельштам протиставляв примарній реальності символістів реальну матеріальність акмеїстичного світу, де поет виконує функцію майстра-будівельника.
Натомість нині – мовби на зло Мандельштаму – все, що ми про нього знаємо, а особливо те, чого не знаємо, постає у вигляді суцільного "лісу символів". Ми знаємо, що він народився в ніч на 15 січня 1891 року у Варшаві, але сам будинок (як, зрештою, уся стара Варшава) під час війни був стертий на порох. Ми знаємо, що 27 грудня 1938 року він помер у "пересилці" поблизу Владивостока, але точно вказати, де похований поет, досі ніхто не може. Тобто і місце його народження, і його могила є суто символічними, від них дослівно не залишилося каменя на камені.

Так само символічною видається життєва доля Мандельштама, розгорнута за давньогрецькою, хоч і по-новочасному трансформованою, міфологічною моделлю. Закоханий в античність і, як наслідок, в європейський Класицизм поет часто прямо чи завуальовано звертався до історії (у викладі Расіна) про Федру та Гіпполіта. Чому саме цей сюжет? Чи не приміряв Мандельштам його на себе? Адже, грубо кажучи, він і був Гіпполітом – нещасним пасербом Федри-Росії.

Навряд чи, з погляду статистики, народжений у Варшаві єврейський хлопчик, який перші роки життя провів у "юдейському хаосі" та однаково далекому від усіх відомих мов домашньому суржику, мав багато шансів стати одним із кількох найбільших в історії російських поетів. А однак він ним став, вибравши собі в петербурзькій юності за справжній дім буття російську мову, а отже, й Росію. Спочатку йому довелося напружено вростати в російську культуру, а потім, після жовтневого перевороту, захищати її від більшовицького варварства і підносити мачусі Росії дари, яких та вже не потребувала.

Так трансформувався міф: суб’єкт пристрасті та її об’єкт помінялися місцями. Втім, на розв’язку це не вплинуло. "Неужели я настоящий/ И действительно смерть придет?" – запитував Гіпполіт-Мандельштам у часи свого поетичного становлення. "Пять лет лагерей", – відповіла нарешті Федра-Росія, знаючи, що важко хворий пасерб не дотягне й до кінця етапу.

"...соединению придав свою печать"

Як сказано, і життя, і творчість поета були пронизані суперечностями. З тією різницею, що в житті з цим нічого не вдієш: дріб’язковий і великодушний, потойбічно серйозний і нестримно дотепний, нахабний і сором’язливий, маніакально честолюбний і перманентно упосліджений – так згадують Мандельштама люди, які його знали. Зате у творчості, де поет ще в сімнадцятирічному віці поставив за мету поєднати "суровость Тютчева – с ребячеством Верлена.., соединению придав свою печать", – у творчості Мандельштаму вдалося вивести суперечності за межі формальної логіки і синтезувати їх у надзвичайно складній, але й ефективній поетиці. Точніше, як доводить Михайло Гаспаров, у трьох поетиках – по одній на кожне десятиліття праці.

Загалом сила Мандельштама полягала в тому, що свою "тугу за світовою культурою" він зумів перетворити на радість зустрічі з нею – попри всю безрадісність обставин, в яких йому випало жити. Майже завжди вірші Мандельштама виростають, згадуючи Ахматову, з найконкретнішого побутового "сора" епохи і майже завжди здіймаються до сутнісного діалогу з іншими поетами – від Гомера і Данте до Гумільова, відвойовуючи в такий спосіб понадчасове поле культури у безпросвітного навколишнього дикунства. Релігійна – у первісному значенні слова – важливість завдання, яке ставив перед собою в поезії Мандельштам, вимагала надлюдської зосередженості і служіння, але сам культурний діалог вносив у це поле елемент гри. Можливо, приблизно так і визначається велике мистецтво: воно ніколи не буває лише сакральним або лише ігровим, а є чарівним знаряддям, спроможним вибудовувати з антиномій нову цілісність.

До речі, і найвідоміший вірш Мандельштама – "Мы живем, под собою не чуя страны" – був написаний у "несерйозному" жанрі. Формально це епіграма, тобто хоч і злий, але жарт, кепкування з "кремлевского горца". Інша справа, що жарт цей у підсумку коштував поетові життя.

"С кем же говорит поэт?"

Для поета проблема адресата його поезії є фундаментальною – і то зовсім не з причини марнославства. Або, принаймні, не лише з цієї причини. "Немає лірики без діалогу", – писав Мандельштам у статті "Про співрозмовника". Але хто є для поета ідеальним співрозмовником? З ким він веде діалог, в якому роль реплік відіграють його вірші: з Богом чи сам із собою, з нащадками чи сучасниками? У випадку Мандельштама маємо чітко сформульовану ним самим відповідь. Промовляти до себе – божевілля, промовляти до знайомих – нудьга. Поезія – це мовби закоркований у пляшці лист: вона адресована тому, хто знайде її, прочитає і зрозуміє. Відтак, не будучи нічиїм, потенційно поет є будь-чиїм сучасником. Наприклад, нашим – звісно, за умови, що його послання викличе в нас належний резонанс.

Чи багато у Мандельштама таких "сучасників"? Сумнівно. Але бодай одного – не без топографічної гордості – мушу на завершення згадати. Чернівчанин Пауль Целан – ось хто по-справжньому "розкоркував" Мандельштама для європейської культури, не лише переклавши першу на Заході збірку його віршів, а й зав’язавши з ними власний поетичний діалог. Мабуть, про кращого співрозмовника Осип Мандельштам і мріяти не міг.
Олександр БОЙЧЕНКО