Юрій Винничук: «Набридло жити у придуркуватій країні»

У музиці таких людей називають мультиінструменталістами. А в "царині слова" можна навести конкретний приклад: Юрій Винничук. У двох десятках його книг охочі знайдуть усе: вірші і прозу, казки й оповідання, повісті й романи, філософію й еротику, детективи й чорний гумор. А ще ж є впорядковані Винничуком різні тематичні антології, видавничі серії, плюс переклади, плюс численні містифікації, плюс публіцистика під прозорим псевдо "Юзьо Обсерватор", плюс редагування газети "Post-Поступ"... Днями Юрій Винничук побував у Чернівцях на "корпоратив ному" літературному вечорі, після чого люб’язно відповів на кілька запитань.

– Цьогоріч ваші "Груші в тісті" вийшли у фінал конкурсу "Українська книга року Бі-Бі-Сі", але у підсумку поступились "Ворошиловграду" Сергія Жадана...

– Я й не сподівався на перемогу, бо вже якось вигравав цю премію. Щодо роману Жадана, то я його прочитав, бо читаю усе, що він пише. І це цікавий твір. Там є чудові сторінки. Але й роман Оксани Забужко "Музей покинутих секретів" – неабияка подія. А оскільки Забужко видає романи не щороку, то я не мав сумніву, хто переможе. Успіх Жадана став несподіванкою. А загалом мене усі ці конкурси мало цікавлять. Єдина користь – реклама для книжки. Там, якщо придивитися, деякі автори організували для себе "читацькі" рецензії, а я якимось чином потрапив у фінал і без них.

– "Груші в тісті" містять багато історій про знаних людей, як ось про Грицька Чубая чи Олега Лишегу. Якою мірою ці оповідки є правдивими?

– Вигадок там немає. Однак це не мемуари, а оповідання з мого життя, де діють відомі особи. Поки що ніхто з них не заявляв свого протесту. На жаль, один із героїв щойно помер – це поет Ярослав Павуляк, з яким я пережив чимало цікавих пригод у 1970-х роках. Певна річ, що оповідання вимагають динамізму і подекуди доводилося ущільнювати події, інакше ця книжка за своїм обсягом наздогнала б Забужчин роман.

– У ваших творах жінка відіграє другорядну роль стосовно чоловіка: останній постійно використовує "прекрасну стать" для задоволення власної хіті. У вас ніколи через це не виникало конфліктів із затятими феміністками?

– Чому ні? Дехто навіть висловив своє обурення в друкованій формі. Є такі, що й не вітаються. Але я описував свої особисті відчуття і враження, не узагальнюючи. І якщо я когось використовував, то це було взаємно. Я написав правду, бо був такий період у житті, коли мене в жінках цікавило тільки одне місце. Інтелект у такому випадку лише на заваді. Але, якщо є жінки, яких у чоловіках цікавлять тільки гроші, то чому не може бути чоловіків, яких у жінках цікавить лише конкретне місце? А потім цей період минув, я зустрів свою Мальву Ланду, в якої все гармонійно.

– Отже, ви надзвичайно відверті? А чи могло би щось викликати у вас сором – у житті або у творчості?

– Якщо я скажу, що відвертий не до кінця, нікого не розчарую? Я не міг би написати таких сцен, які були в Олеся Ульяненка, де трапляються сексуальні акти між священнослужителями. Хоч і йшлося про московський патріархат, але я цього навіть читати не міг. А в житті трапляється чимало такого, про що писати не варто. Я про себе описую лише те, що може зацікавити нормального читача, а не збоченця. Хоча Роман Іваничук і вважає мене збоченцем, але він у своїх спогадах далеко не щирий. І не один я це помітив. Тобто збочення у нього теж присутнє, тільки в інший бік.

– Гадаю, не всі знають, що за книгами казок Юрія Винничука знято два мультфільми. Що це за казки і хто їх екранізував?

– Ці мультики є в Інтернеті: "Казка про поросятко" і "Метелик вивчає життя". Зняла їх Людмила Ткачикова. "Казку..." видав Іван Малкович, а "Метелик..." увійшов до книжки "Гопля і Піпля". Тепер є пропозиція писати цілий казковий серіал. І знову цим займеться Людмила, вона прихильник моєї творчості.

– Крім того, ви переклали дві книги чудового чеського письменника Богуміла Грабала: "Вар’яти" і "Як я обслуговував англійського короля". Плануєте ще якісь переклади?

– Нове доповнене видання "Вар’ятів" невдовзі вийде у видавництві Малковича. Також перекладаю з чеської довоєнного автора Ладіслава Кліму, казки Йозефа Лади і Йозефа Чапека, брата Карела. Перекладаю рідко, і лише тоді, коли це мені особисто подобається, бо заробити на цьому важко.

– Перейдемо до своєрідного краєзнавства. Ви є автором таких "красивих і корисних" книг, як "Кнайпи Львова", "Легенди Львова", "Таємниці львівської кави", "Таємниці львівської горілки". Звідки берете усю цю інформацію? Чи також містифікуєте, як колись з ірландським ченцем Ріангабаром або Роксоляною в гаремі?

– Боже борони. Це краєзнавчі книги, які існуватимуть вічно, доки вічним буде Львів. Якби я тут вдався до містифікації, то рано чи пізно це розкрилося б. Я містифікував у совєтський час, коли не мав змоги публікувати свої твори. Це був такий своєрідний протест проти режиму. Хотілося пошити декого в дурні. А тепер мені хочеться створити міф Львова, і я це роблю на основі джерел.

– Чи відчуваєте конкуренцію у популяризації рідного міста?

– Поки що такої конкуренції немає. Видають переважно документальні та історичні книги про Львів, а я пишу популярні. Дехто пробував теж написати щось популярне, але їхні книги малотиражні, а мої додруковують щороку. Нещодавно у Польщі видали "Кнайпи Львова" у розкішному виданні. "Легенди..." вийшли у Чехії, скоро буде і польське видання. Найпопулярнішими є "Легенди...", але ніхто вже жодних легенд не видасть, бо я перелопатив усе, де вони могли бути. Щоправда, кожне дерево має своїх паразитів. У мене вони теж є. І в Польщі, і в нас вигулькують типи, які сумлінно переказують те, що я написав.

– З одного боку, ви занурені у легенди, таємниці, а з іншого – як редактор "Post-Поступу" – обсервуєте сучасність. Не важко суміщати ці "іпостасі"?

– Я перетворив редагування газети на своє задоволення. Тому не ставлюся до цього, як до обов’язку. А обсервую лише те, що мене хвилює. Я цікавлюся політикою, новинами, намагаюся реагувати і тішуся, коли знаходжу відгук у читачів. Якби ми жили в цивілізованій країні, я політикою, звісно, не цікавився б.

– Як Юзьо Обсерватор ви полюбляєте гостро висловлюватися про політиків і митців. А як ставитесь до критики на власну адресу?

– Це про яку критику йдеться? Ту, що в коментарях від анонімів? Жодної іншої критики я щось не знаю. А анонімники нехай, як казав Тичина, "божеволіють, конають, нам своє робить". Коли я критикую "тушок", запроданців і російських прихвоснів, у коментарях мене проклинають і матюкають, але я задоволений, бо відчуваю, що поцілив у яблуко.

– Напевно, матюкають і за близьку до Андруховича та Рябчука "сепаратистську позицію"?

– Мені вже набридло жити у цій придуркуватій країні. До влади прийшли гопники, а від того, що їм на зміну прийдуть інші гопники, нічого ж не зміниться. Тому я й кажу: може, нам варто розділитися і пожити, як дві Німеччини? А коли-небудь зійдемося. З нас роблять лохів. Де, в якій країні можливе таке явище, як "тушки"? Після цього парламент повинні розпустити. Та й що це за парламент? Самі бізнесмени і пацани з кулаками. При владі ненависники усього українського, ЗМІ переважно в чужих руках, більшість губернаторів і мерів – не українці. Ми опинилися під пантофлею Росії, навіть не помітивши цього. Якщо так далі піде, то нам не лише історію, нам і мізки препарують.
Лілія ШУТЯК