Великий бідолаха Скотт

Важко сказати, який успіх є для письменника гіршим: занадто ранній чи занадто пізній. Так само нелегко визначити, чи йому більше шкодить невдале одруження, а чи відсутність дружини. Але кому вже точно по-людськи не позаздриш, то це письменнику, на долю якого обидва згадані нещастя примудрилися випасти в обох своїх різновидах. Спрага успіху і Зельда Сейр – ось два головні чинники, що на кілька несамовитих сезонів вивели колишнього прінстонського середнячка в літературні чемпіони Америки. Ці ж два чинники змусили Фіцджеральда розтринькувати власний талант і на сорок п’ятому році зруйнованого життя звели його в могилу.

Втім, що означає – змусили, звели? Змушує і веде, згадуючи О. Генрі, не дорога, яку ми вибираємо: щось усередині нас змушує вибирати ту чи іншу дорогу. Щось усередині Фіцджеральда змусило його за всяку ціну добиватися руки найзагадковішої дівчини міста Монтгомері і всього штату Алабама. Через десять років загадковість Зельди виявиться буденною з лікарського погляду шизофренією, а оспівана Фіцджеральдом "епоха джазу" звалиться у затяжну велику депресію – і його особисту, і загальноамериканську.

Повернімося однак у переломний 1919-й, коли, за словами самого письменника, "Америка затівала найграндіозніший карнавал за всю свою історію". Тоді ж зірка провінційних танцюльок і велика любителька стрімких поцілунків у довколишніх кущах Зельда Сейр вирішує, що так, вона б охоче одружилася з недовипускником Прінстонського університету і недоучасником Першої світової Скоттом Фіцджеральдом. Але його фінансове становище на той момент виразно не відповідало її уявленням про "гарне життя", а вчитися відмовляти собі у чомусь – аж на такі нелюдські жертви заради кохання дочка окружного судді, звичайно, піти не могла.

Замість повіситися з розпуки або послати недонаречену в її ж Алабаму, Фіцджеральд засів за роман, який після кількох переробок вийшов під назвою "По цей бік раю". Головного героя автор, як це заведено у початківців, списав переважно з себе, ключову героїню – із Зельди, а загалом розповів історію формування нового типу світосприйняття і поведінки нового покоління американців, які намагаються "знайти якесь застосування для всієї цієї нервової енергії, накопиченої, але так і не витраченої за роки війни". Видавництво "Скрібнерс" в особі геніального редактора Максвела Перкінса прийняло рукопис оптимістично і розраховувало продати, може, навіть 5 тисяч примірників, що для першої книги молодого автора досі вважається серйозною цифрою. Тим часом 20 тисяч розійшлися вже за перший тиждень. Успіх був настільки беззаперечним, що Зельда знову всім серцем покохала Скотта і вийшла за нього заміж.

Так почалася "епоха джазу", епоха алкоголю, музики і сексу, в якій Фіцджеральд знайшов джерело свого натхнення, а вона в ньому – свого співця й "ікону стилю". Розписаний у світських хроніках спосіб життя Скотта і Зельди сприяв популярності його творів (зокрема знакових "Оповідок епохи джазу"), а його твори сприяли визнанню ексцентричної пари в очах "розджазованої" публіки. Життя перетворилося на суцільний бал-маскарад із постійною зміною країн, готелів, ресторанів, автомобілів і облич. Видатки зростали у геометричній прогресії, але зростали й прибутки: глянцеві журнали виявили бажання купувати оповіданнячка модного автора по кілька тисяч доларів за штуку – звісно, якщо він навчиться догоджати смакам читачів глянцевих журналів, тобто гнати позбавлену літературних претензій маячню. І Фіцджеральд швидко опанував нове ремесло, адже він обіцяв Зельді (та й собі) перманентне свято по цей бік раю.

Аж дивно, як у розпал "карнавалу" йому вдалося написати, мабуть, найкращий свій роман "Великий Гетсбі". Зельда, певна річ, влаштовувала скандали, бо не розуміла, навіщо витрачати стільки часу й зусиль на ризиковане починання, коли можна й далі гребти гроші за словесні брязкальця, змайстровані нашвидкуруч між ранковим пивом і обіднім джином. Але цього разу Скотт зумів-таки продемонструвати зазвичай відсутню у нього силу волі – і створив шедевр про американську мрію, яка обертається американською трагедією. Великі гроші героя роману Джея Гетсбі не допомогли йому здобути велике кохання Дезі, всі кримінально-карнавальні хитрощі виявились марними, джазові труби замовкли і згасли ліхтарі. Схоже, за кілька років до кінця "прекрасної і проклятої" епохи Фіцджеральд відчув, що вже слід починати прощатися з нею, а на емоційному рівні – і з коханою Зельдою також.

До речі, про Зельду варто сказати ще два слова, бо, як наразі, вимальовується суто негативний її образ, що не зовсім збігається з дійсністю. Насправді це була достатньо обдарована в різних галузях жінка – достатньо, щоб бути цікавою, але недостатньо, щоб досягти у чомусь вершин: як в’їдливо зауважив з цього приводу Фіцджеральд, немає на світі більшої різниці, ніж різниця між аматором і професіоналом. Та все ж її аматорських здібностей вистачило на одну персональну виставку картин, один автобіографічний роман і одне серйозне запрошення в італійську танцювальну трупу. Крім того (точніше, для історії літератури це і є головним), "дивачка" Зельда не лише, так би мовити, лягла в основу кількох Фіцджеральдівських героїнь, вона ще й ділилася з чоловіком своїми спостереженнями, записниками, листами або й просто дотепними фразами, які той використовував у романах та оповіданнях. Одне слово, якби не Зельда, Фіцджеральд або став би кращим письменником, ніж він був, або гіршим, але напевно – іншим.

Наступне після епохи джазу – і останнє в житті Фіцджеральда – десятиліття відрізнялося від попереднього, як похмільний ранок від галасливої вечірньої забави. Психічне здоров’я Зельди безнадійно погіршилось, і відтепер на її утримання у відповідних клініках були потрібні значні суми, заробляти які Фіцджеральду вдавалося дедалі рідше: Америка заклякла в економічній кризі, а в самого письменника загострився туберкульоз. Дочка виростала у чужих людей. Народжений у надмірних потугах (але від того не гірший) роман "Ніч лагідна", центральною темою якого є боротьба кохання з божевіллям, пройшов повз увагу критиків і читачів. Псувалися стосунки з друзями. Особливо болісно – з Хемінгуеєм, який у першому виданні "Снігів Кіліманджаро" вивів знущальний образ "бідолахи Скотта". У пошуках заробітку Фіцджеральд переїхав у Голівуд писати сценарії, абсолютну більшість яких продюсери у підсумку відхилили.

Врешті-решт, письменник "узяв себе в руки", зав’язав з алкоголем і сів писати роман "Останній магнат". За роботою над ним Фіцджеральд і помер від серцевого нападу. Після чого критики зарахували початкові розділи роману до найвизначніших явищ американської літератури ХХ століття. Цікаво, чи дочекався б автор подібної оцінки, якби дописав "Останнього магната" і ще трохи пожив?
Олександр БОЙЧЕНКО