Зимові свята – найкращий час для кіно. Коли не треба йти на роботу, холодна погода не заохочує до прогулянок, їжі наготовано щонайменше на тиждень, та й загалом гріх працювати, залишається одне – прикипіти до екрану. На телебачення розраховувати не варто, це ми вже добре знаємо, тож святковий кінорепертуар складемо самі.
Різдвяне кіно – це не просто тематика, це особливий жанр зі своїми законами. Законів тут небагато, і вони досить прості. По-перше, головний герой має бути симпатичним, але не ідеальним, по-друге, у нього повинні виникнути життєві труднощі (здебільшого ним спровоковані), по-третє, всі труднощі він має подолати, і вийти з них щасливим та значно кращим (майже ідеальним). Усім таким вимогам цілком відповідає різдвяна казка радянських часів "Іронія долі, або З легкою парою". Останнім часом показувати це чудове кіно стало немодно на нашому телебаченні. На багатьох телеканалах вирішили, що, наприклад, "Один вдома" більше відповідає смакам сучасного глядача.
А попри те кожна країна має свою різдвяну кіноказку, і зазвичай значно старішу, ніж "Іронія долі". Наприклад, у США різдвяного вечора по телебаченню обов’язково демонструють фільм Френка Капри "Це дивовижне життя" 1946 (!) року випуску. Герой стрічки Джордж Бейлі, добра та щира людина, напередодні Різдва замислив смертний гріх – самогубство. Життєві обставини склалися так. І тоді на допомогу йому приходить справжнісінький янгол (щоправда, без крил, яких він іще не заслужив). Янгол показав Джорджеві, яким було би життя без нього та його добрих справ, і той передумав накладати на себе руки. Відтак усі проблеми одна по одній владналися, і настав заслужений хепі-енд.
Фільм "Це дивовижне життя", звісно ж, знято на чорно-білу плівку, але американці "розфарбували" свою улюблену різдвяну казку, і вийшло це у них, треба визнати, чудово. Зображення не втратило шарму старовини, але при цьому стало більш виразним і красивим. Початкові кадри з видами містечка, де відбувається дія, виглядають, як ожилі старовинні різдвяні листівки.
Для англійців вічною різдвяною класикою є "Christmas Carol" Чарльза Діккенса. У дослівному перекладі це "Різдвяний гімн" (або колядка), у нас же перекладають як "Різдвяна історія". Екранізували безсмертний твір десятки разів у різних країнах – як анімацією, так і живим кіно. Однак улюбленою та неперевершеною залишається британська версія 1951 року режисера Браяна Десмонда Херста. Її також перетворили на кольорову наприкінці 1980-х років. Фільм похмурий, важкий (як, власне, і літературне першоджерело), досить нудний і затягнутий, але класика є класика, тим паче для англійців. Навіть нині, коли студія "Дісней", режисер Роберт Земекіс і актор Джим Керрі подарували світові чудову анімаційну версію "Christmas Carol", чимало англійців і знати її не хочуть. Даремно, бо фільм пречудовий. Його варто було б дивитися лише для того, щоб насолодитися всіма відтінками неземної міміки Джима Керрі, яку новітня анімаційна технологія так віртуозно підкреслила. Крім того, тут є дуже художньо відтворені краєвиди та інтер’єри старого Лондона, несподівані ракурси, відмінна робота художників тощо.
Є інформація, що Роберт Земекіс, на рахунку якого ще одна різдвяна казка (зовсім не класична) "Полярний експрес", нині працює над "Лускунчиком". Ось іще один сюжет, без якого не обходяться зимові свята, мабуть, в усьому світі. І це стосується не лише казки Гофмана, а й балету Чайковського, який екранізують навіть охочіше. Мало хто знає, що 1993 року наш улюблений різдвяний хлопчик із "Один вдома" Макалей Калкін знявся в американському фільмі-балеті "Лускунчик". На пуанти він, звичайно ж, не ставав і фуете не робив, але стрічку дуже собою прикрасив. І загалом кіно вийшло гарне – рекомендую.
Отож, доки Земекіс чаклує над своєю високотехнологічною анімацією, у світовий прокат уже виходить новітній "Лускунчик-3D" Андрія Кончаловського. У США його вже показали, а в Росії та СНД прем’єра очікується саме на Новий рік. Відгуки у США начебто переважно негативні, але мені трейлер видався дуже цікавим. Втім, відомо, що іноді тільки трейлер і варто дивитися…
На цьому із класичними казками можна було би закінчити, якби не "Дванадцять місяців" 1972 року випуску. Ніхто ніколи не проголошував цей фільм шедевром, але мені все в ньому імпонує: і театральна стилістика, і гра акторів (таких, до речі, зірок, як Тетяна Пельтцер, Микола Волков, Леонід Куравльов), і чарівна музика видатної кінокомпозиторки Надії Симонян…
Ну а тепер перейдемо до казок, які формально начебто й не є казками, але насправді мають мало спільного із суворою дійсністю. Щороку на зимові свята якийсь із українських телеканалів транслює англійський фільм "Реальне кохання". Навіть якби у цієї стрічки не було жодних інших переваг, то заради такого "сузір’я" її варто було б переглянути: Емма Томпсон, Лора Лінні, Кіра Найтлі, Х’ю Грант, Колін Ферт, Лайам Нісон… Але насправді фільм режисера-дебютанта (раніше він був знаний лише як сценарист) Річарда Кертіса гідний усіх цих гучних імен і нашої уваги.
Менш відомий і зовсім не такий зірковий фільм – "Різдво Єви" виробництва США і Канади. Важко сказати, у чому магія цієї стрічки, але вона, безперечно, є. За сюжетом, молода успішна жінка, яка свого часу надала перевагу кар’єрі, а не коханню, починає потроху депресувати. І ось напередодні Різдва отримує шанс повернутися назад у часі та все змінити. У фільмі майже немає ні різдвяного декоративного антуражу, ні чарівних засніжених краєвидів, але атмосфера свята присутня в кожному кадрі.
Якщо вже зайшлося про атмосферу, то не можу не згадати про чудову дурнувату комедію "Різдвяні канікули" із Чеві Чейзом. Пригоди родини Грізволдів – не найбільш інтелектуальне, але насправді смішне і релаксне кіно. Що ж до "Канікул", то вони особливо вартісні ще й вдалою сатирою на американські святкові традиції.
А загалом різдвяне кіно у кожного своє. І не обов’язково в ньому має йтися про Різдво чи Новий рік. Головне, щоби воно дарувало відчуття затишку, тепла і впевненості, що все буде гаразд.
Фіксування температурного рекорду в Чернівцях та прощання з воїном Павлом Мельничуком: головні новини минулої доби
