Я не хочу, щоби Led Zeppelin відроджувались. Але, перш ніж піддавати мене обструкції, прошу вислухати причини такої ледь не богохульної для багатьох музичних знавців думки. Посудіть самі: наймолодшому з колишніх "цепелінів" (попри всю повагу, сина померлого драмера Джона Бонема Джексона до уваги не беру) виповнилося 62 роки. Найстаршому, гітаристові Джимі Пейджу, 9 січня виповниться 67. Ні, я аж ніяк не сумніваюсь у майстерності учасників легендарної групи, але не забуваймо, що їхня музика – а це зокрема й хард-рок – асоціюється з чимось безмежно драйвовим, сексуальним. Навряд чи комусь захочеться дивитись на нинішній оголений торс Роберта Планта, яким він любив світити в 1970-ті. Звісно ж, я перебільшую, але саме в особі колишнього вокаліста Led Zeppelin маю, може, і єдиного, зате найвпливовішого союзника, налаштованого проти сенсаційного реюніону.

Ну правда, навіщо "золотоволосому богові" (кучері все ще на місці і кольору не змінили) той Led Zeppelin, коли навкруги існує стільки незвіданих музичних стилів? Та він ще до розпаду гурту нізащо не хотів співати їхній опус магнум Stairway To Heaven, а ви хочете, щоб Плант добровільно нині горланив "The Immigrant Song"? Не заради ж грошей: їх у нього більше, ніж достатньо. Може, заради відчуття тієї "хімії", яка виникала між ними? Знову ні, бо без Джона Бонема її апріорі бути не може, крім того, Роберт охолов до всього, що асоціюється з роком. Доказом того є його нещодавнє зізнання, зроблене після відвідин концерту "Them Crooked Vultures" – команди, де нині грає колишній басист "цепелінів" Джон Пол Джонс. Тоді Роберт сказав: "Я більше не можу слухати подібну музику. У мене ледь кров із вух не пішла". І додав: "Як все-таки кумедно складається доля. Джон Пол зараз грає те, що колись терпіти не міг у Led Zeppelin. Ми з ним помінялися місцями".

Гаразд, то, може, співак тримає нас на голодному пайку, почиваючи на заслужених лаврах? Теж ні. На відміну від двох інших колег по "найкращій рок-групі світу", він є дуже продуктивним. Так, йому знадобилися два роки, щоби оговтатись від смерті друга Бонема і кінця Led Zeppelin, але після цього Плант справно видавав нові й нові роботи. Це вам не Джон Пол Джонс, який вирішив повернутися до активної музичної кар’єри лише наприкінці 1990-х. І тим більше не Джимі Пейдж, який за всі ці 30 років спромігся на єдиний повноцінний сольник, хоча й мав два гучних, але короткотривалих проекти з Полом Роджерсом і Девідом Кавердейлом. В активі Планта дев’ять власних альбомів, записаних, починаючи з 1982 року. І – що більш важливо – дев’ять різних альбомів. Тобто Роберт і надалі залишається непередбачуваним, загадковим, і, як наслідок, цікавим. Він спробував кілька стилів і все ще продовжує експериментувати зі звуком.

Щоправда, перші два альбоми не були надто новаторськими. Це типовий для початку 1980-х поп-рок, але попри всю мейнстрімовість ці роботи містили кілька хітів. Потім був The Honeydrippers – гурт, у складі якого, крім Планта, певний час грав сам Джеф Бек. Вони спромоглися записати лише ЕР, переспівавши хіти 1950-х, після чого вокаліст закрив проект і взявся за роботу над власним альбомом "Shaken’n’Stirred", з музикою, відмінною від усього, що Роберт співав до того. Ці експерименти зі звуком інді всуміш із електронікою не надто вподобала публіка, тому наступні два диски Планта були у більш впізнаваному для широкого загалу роковому дусі. Здається, саме на них вокаліст востаннє звертався до цієї течії музики у сольній кар’єрі.

1993 року вийшла нова робота Планта – диск "Fate Of Nations" із піснями, де знову (після альбому Led Zeppelin III) співак розкрив фольковий бік свого таланту. Після цього надійшла черга "трирічної інтрижки" – проекту Page/Plant, де колишні колеги об’єднались задля переосмислення свого цепелінівського спадку й одного студійного альбому з абсолютно новими піснями. Чому тоді не покликали Джона Пола Джонса, так і залишається нез’ясованим. Втім, трійця (плюс син Бонама Джейсон) таки зібралась для єдиного концерту в грудні 2007 року на вшанування пам’яті директора Atlantic Records Ахмета Ертегуна. На двадцять тисяч місць надійшло понад мільйон замовлень в Інтернеті, і ті, хто все ж потрапив на концерт, могли вважати себе казково щасливими. У тому числі – і Джонс із Пейджем. Але не Плант. Після того сейшену реюніон Led Zeppelin здавався найбільш імовірним, та співак без вагань заявив у кількох інтерв’ю, що цей напрямок його більше не цікавить. Натомість він був у захваті від свого нового альбому з американкою Елісон Краусс у стилі кантрі. Певно, це відчуття передалося й американським музичним "академікам", які за роботу Raising Sand нагородили дует аж п’ятьма "Греммі".

Нинішня осінь також видалася знаковою для Планта. Вийшов його новий альбом "Band Of Joy", в роботі над яким йому допомогла (хоч і не так активно) ще одна американська кантрі-співачка Петті Гріффін. Втім, цей диск не є орієнтованим лише на один стиль. Кожна з 12 композицій платівки становить собою окремий експеримент зі звучанням, і лише Роберту відомо, якою його музика буде далі.