Його любили всі

Не злічити митців родом з України, які поїхали свого часу в одну зі "століц нашей родіни", щоби зробити там кар’єру. І зробили. Певна річ, майже ніхто з них після цього на батьківщину не повертався. Втім, один усе ж таки повернувся. 1966 року Леонід Биков – популярний актор і режисер, усім відомий "Максим Перепелиця" – залишає престижну роботу на кіностудії "Ленфільм" і переїжджає із сім’єю до Києва. Колеги в Ленінграді та Москві уже поставили на ньому хрест, але через кілька років Биков знімає в Україні фільм, якому судилося стати класикою радянського кінематографа.

Літати все ж таки навчився

Леонід Федорович Биков народився 12 грудня 1928 року в селі Знаменському Словя’нського району Донецької області. Через рік батьки з маленьким сином переїхали до Краматорська. Ні в ранньому дитинстві, ні в шкільні роки Льоня Биков не мріяв про кіно. Його єдиним прагненням було стати льотчиком. Бажано військовим. 1943 року в Барнаулі, куди родину евакуювали одразу після початку війни, він прийшов до військкомату і заявив, що йому вже виповнилося вісімнадцять. Звісно ж, малого та худого хлопчину, який і на п’ятнадцять "не тягнув", відправили додому. За два роки йому все ж таки вдалося вступити до льотної школи у Ленінграді, яку невдовзі розформували з тієї простої причини, що закінчилася війна. Ось тоді юнакові й спало на думку, що втілити мрію можна в інший спосіб. Спроба вступити до Київського театрального інституту виявилася невдалою, зате в аналогічному навчальному закладі Харкова талант Леоніда Бикова розгледіли й оцінили. Вже студентом він починає зніматися в кіно, а після фільмів "Приборкувачка тигрів" і "Максим Перепелиця" стає справжньою зіркою.

Повнометражним режисерським дебютом Леоніда Бикова був фільм "Зайчик". Це кіно серед фахівців вважається дуже посереднім, а ось глядачам подобається. Я, наприклад, вважаю його бездоганним зразком жанру, просто-таки ідеальною комедією. В ньому є і нестримно-смішні епізоди, і щемливо-сумні моменти, і класичні комічні персонажі… Головну роль – театрального гримера на прізвище Зайчик – грає сам Биков. Грає геніально. Непретензійний епізод, коли він виходить на сцену замість актора, міг би увійти до відеопідручника для майбутніх коміків. Смішніше, ніж у Гайдая!

Те, що "Зайчика" критики, вибачте за тавтологію, розкритикували, Бикова не надто засмутило. Він і сам був невисокої думки про свою творчість. Навіть коли зняв "У бій ідуть лише старики", і всі довкола запевняли його, що це шедевр, – не вірив. Така скромність – унікальне явище у мистецькому світі, де зазвичай кожен вважає себе генієм. Характерний приклад: на Бакинський Всесоюзний кінофестиваль, де демонстрували "У бій ідуть лише старики", приїхав і Василь Шукшин із "Калиною червоною". Обидві стрічки викликали фурор, але витвір Шукшина не сподобався функціонерам від кіно, так би мовити, ідейно. Коли Бикову натякнули, що головний приз отримають його "Старики", він запротестував: "У мене ж лише один із багатьох фільмів про війну, а в Шукшина прорив у таку сферу, про яку раніше й думати не наважувалися!.. У списку, де Шукшин на першому місці, я радий бути хоча б сотим".

Режисер власного похорону

Насправді "У бій ідуть лише старики" – зовсім не один із фільмів про війну, а єдиний такий: його із захватом дивляться глядачі, які взагалі ненавидять воєнне кіно (до таких зокрема належу і я). Його дивиться й сучасна молодь, якій ніхто не "втюхував" військово-патріотичної тематики. Дивовижно, але навіть ті епізоди стрічки, які об’єктивно можна оцінити як занадто пафосні, чомусь не викликають ні спротиву, ні скепсису. Чи варто намагатися зрозуміти, в чому тут секрет? Нехай це буде просто магією справжнього мистецтва.

Ще складніше розібратися в душі митця. Чому на тлі грандіозних перемог (а після "Стариків" Биков зняв також дуже успішну стрічку "Ати-бати йшли солдати", де з подвійною силою розкрив свій акторський талант) він раптом починає депресувати і сумувати. Дехто з авторів спогадів про Бикова стверджує, що у нього були серйозні проблеми в родині, й абстрагуватися від них, як це робили до і після нього чимало геніїв, Леонід Федорович не міг. Дружина захворіла, а син потрапив у кримінальну історію – взяв участь у пограбуванні ювелірного магазину, та ще й на батьковій "Волзі". І хоч Лесь Биков у цьому злочині був лише "перевізником", а до магазину навіть не підходив, батькові від цього було не легше: його вразив третій інфаркт.

За три роки до смерті Биков написав напівжартівливий заповіт на ім’я своїх друзів Миколи Мащенка та Івана Миколайчука. Власне, той заповіт являв собою сценарій і постановочний план похорону. Він наполягав на тому, щоби не було жодних пафосних промов і почестей. "Нехай хтось один скаже "прощавай" і все… А потім нехай друга ескадрилья вріже "Смуглянку" від початку до кінця", – йшлося в тому листі.

Не можна сказати, що у Леоніда Бикова було дуже багато друзів. Просто за дивовижні душевні якості його всі любили (фільм Леоніда Осики про Бикова так і називається "Якого любили всі"). Розповідають, що він червонів, як дитина, коли в його присутності матюкалися, що соромився їздити власною машиною, бо не у всіх його друзів були машини. А головне, він ніколи ні про кого не говорив погано.

Легендою стала історія з актором Олексієм Смирновим (механік Макарич зі "Стариків", Федя з "Операції И" Гайдая). Смирнов лежав у кардіології Ленінградської лікарні, а Биков приїжджав аж із Києва провідувати його. Коли ж Смирнова виписували, він влаштував для персоналу невеличкий фуршет і проголосив перший тост за здоров’я свого найкращого друга Леоніда Бикова. Тут виникла якась страшна пауза, й одна з медсестер зізналася: "Ми не хотіли вам казати, доки ви не одужаєте, але Леонід Федорович загинув в автокатастрофі". Після цих слів Смирнов мовчки пішов до своєї палати, ліг на ліжко і помер… За іншими джерелами, помер він все ж таки не в лікарні, а вдома, і не відразу, а за кілька тижнів. Але ж легенда про дружбу, як і про кохання, мусить бути красивою.
Оксана ДРАЧКОВСЬКА