«ТаРУТА»: зроблено для людей

З ініціативи очільника столичного гурту "ТаРУТА" Євгена "Їжака" Романенка його формація, а ще "Пропала Грамота", "Тінь Сонця" і відомий байкар Сашко Лірник вирішили цього року допомогти Святому Миколаю. Спільно з Братством козацького бойового звичаю "Спас" музиканти збиратимуть подарунки для дітей-сиріт. Задля реалізації цього шляхетного задуму 17 грудня у стінах Києво-Могилянської академії відбудеться тригодинний музичний марафон. А вже наступного дня подарунки, зібрані під час імпрези "Допоможи Святому Миколаю", отримають вихованці білоцерківського дитячого будинку "Материнка". Будучи батьком трьох дітей, Євген Романенко добре знає, як важливо дати дітям можливість відчути атмосферу справжнього свята...

– Євгене, в "ТаРУТІ" є аж двоє чернівчан.

– З одним із них, Андрієм Купчаком, я познайомився завдяки дружині. Вона викладає в Київському університеті культури народний спів, а Андрій там навчається на скрипаля. А з іншим, Іваном Желіним, який грає на трубі, мої музиканти познайомилися ще років 5 тому в Німеччині. Він там грав у цирку. Гарні музиканти.

– Чи на назву вашого гурту вплинула якось "Червона Рута"?

– Як сказати... Ми довго вигадували назву, хоча сам гурт уже існував (ми втрьох чи вчотирьох починали репетиції на кухні). Варіантів було багато. Серед інших – "Рута Плай". Але ця назва викликала б якісь незрозумілі асоціації, ніби Каріна Плай на "Червоній Руті" абощо. Був ще варіант "ЖабожГуш", але вирішили, що народ це не вимовить. А потім мій кум запропонував назву "ТаРУТА", і вона прижилася. У кожному разі, нічого спільного з відомим олігархом.

– Ще кілька слів про "Червону Руту". Ви двічі її лауреат. Чи допомогло це у кар’єрі?

– У кар’єрі ні, але особисто мені допомогло в музичному зростанні. Я ж уперше став лауреатом "Червоної Рути" як автор і виконавець, хоч у мене в Полтаві вже був свій гурт, який грав мої пісні. Ми були досить популярні – зірки мікрорайону. Але мені захотілося спробувати свої сили власне під гітару. Я пішов і подав заявку як автор і виконавець на "Червону Руту" – і виграв її. А другого разу наш звукорежисер випадково дізнався, що триває відбір на "Руту-2009", і каже: "Хлопці, спробуйте, ви ж нічого не втрачаєте. Зробите собі гарну репетицію на великій сцені і нормальній апаратурі". Ми пішли і посіли друге місце, а це зовсім не погано, враховуючи, що перше не присудили нікому, а гран-прі отримав гурт доньки директора фестивалю.

– Ви неодноразово виступали за кордоном. Наскільки велика різниця між нашими фестами і їхніми?

– Різниця суттєва, як між небом і землею. Там я виходжу на сцену і не мушу нічого повторювати двічі звукоінженерам, не мушу за ними бігати. Вони все роблять вчасно. Якщо тобі сказали, що саунд-чек на восьму годину, значить він почнеться о восьмій, а не о дев’ятій чи десятій. Це професійний підхід до справи. У нас, на жаль, ще немає такого менеджменту, таких організаторів. Наші організатори вчаться на своїх помилках, бо у вузах їм цього не розказують. У нас, на відміну від закордону, немає досвіду проведення комерційно успішних фестивалів. А там відбувається фестиваль, де вхід, наприклад, за три дні коштує 150 євро. І люди приходять. Бо це зроблено для людей.

– А як вас сприймають за кордоном?

– Пересічний польський слухач сприймає нашу музику набагато краще, ніж українець, для якого ця музика мала би бути рідною. Нонсенс. Українська музика в Україні – неформат, нас затравили всілякими "сердючками", "рукамі ввєрх"... Там дуже приємно виступати, бо публіка знає, що вона йде на фольк-роковий фестиваль, і вона готова до цієї музики. І народу з’їжджається багато. Останній наш фестиваль відбувся у глухому польському селі на кордоні з Білоруссю. І туди з Варшави приїхало дуже багато людей, і не лише молоді. Фестивальний майданчик розміром з футбольне поле був переповнений. Фест тривав чотири дні, приїхали гурти з Нідерландів, Португалії, Німеччини, Білорусі. І з перших акордів під сценою танцювали люди. Звісно, коли ти бачиш таку віддачу від глядача, тобі набагато приємніше грати. Тому, звісно, більше подобається виступати там. У нас таку публіку бачив, мабуть, тільки на фестивалі "Підкамінь".

– Повний склад "ТаРУТИ" – дев’ятеро осіб. Чи може прожити такий гурт з музики?

– Залежно від того, що ставити за мету. Якщо заробляння грошей, то краще такий гурт не збирати, а робити тріо і йти в ресторан грати весільний репертуар. Наша мета – якісна хороша музика. У меншому складі я її не бачу. Насправді я хотів би ще більше музикантів набрати, але поки що не можу собі цього дозволити. Коли зможу, візьму ще й повноцінну духову секцію, і буде нас дванадцятеро. А ще обов’язково візьму віолончель.

– Перший ваш альбом "Народжені в любові" був присвячений дітям, а яким буде другий?

– До нього увійдуть такі пісні, як "Горганський фронт", "Домовичок", "Солдат". Ми їх граємо на наших концертах, тому можна уявити, яким буде альбом: не войовничим, але мужнім.

– Ви працюєте над кліпом на пісню "Лелека". Його можна побачити на якихось провідних телеканалах?

– Навряд чи. Ми прекрасно розуміємо, що це некомерційний кліп. Це навіть радше не кліп, а соціальний ролик, покликаний нагадати молодим людям, що у них на цьому світі є мама, яка дала їм життя. Думаємо зняти кліп і до пісні "Домовичок", але зі спонсором поки що проблеми.

– Чого побажаєте нашим читачам?

– Чого й усім: любіть землю, на якій живете, і вона народить вам щастя. Ну і приходьте 25 грудня на наш концерт у чернівецький паб DEPO’t: проведемо разом старий рік.
Тарас ПІЦ