У рамках невеличкого туру на підтримку нової книги "Винарні" (в оригіналі "Винные лавки") Чернівці – вже вдруге цього року – відвідав поет, прозаїк і радіожурналіст Ігор Померанцев. Про саму книгу, вино та особливості роботи на радіо Ігор Померанцев розповів за келихом улюбленого напою.
–Ваша нова книга містить прозу, поезію, рецензії, радіорепортажі, репродукції картин та фотографії. Чи не забагато всього під однією обкладинкою?
– "Винарні" писав протягом усього життя. Книга розповідає про вино і його значення. Особисто для мене існує кілька істотних матерій – повітря, грунт, волога. Так, коли астрономи намагаються знайти зразки життя на інших планетах, вони насамперед шукають сліди вологи. Людину зачинають у волозі, народжується вона також у волозі. Книга, про яку ми говоримо, містить епіграф з Хосе Ортеги-і-Гасета, в якому сказано, що вино – це космічна проблема. Через нього ми пов’язані зі Всесвітом. Для мене вино першочергово асоціюється із сонцем, а сонце – це життя. Книга народжувалась паралельно до моїх побачень із винами. Оскільки я вже понад тридцять років живу в Західній Європі, мої винні горизонти дуже широкі. Вони не обмежені Бургундією чи провінцією Бордо, а є планетарними й ведуть до Австралії, Нової Зеландії... І ці зустрічі у мене, як письменника, викликають натхнення. Побачення з вином – це коли заздалегідь не знаєш, напишеш вірші, прозу чи есе.
– Тираж "Винарень" досить обмежений. Чому?
– На все є певні містичні причини. Цінні вина номерні, їхня кількість дуже обмежена. Щось подібне і з цією книгою: вона не належить до масової культури. Наразі опубліковано 450 примірників, згодом плануємо випустити ще. Якщо продамо тисячу, тоді зможемо видати й український переклад. У що я вірю.
– Цікаво, що попередня Ваша книга "КГБ та інші" спочатку побачила світ українською і лише згодом мовою оригіналу.
– "Винарні" теж спочатку мали вийти українською, але в мене не склалися стосунки з видавцем. А щодо "КГБ та інші", то в Україні цю книгу відразу помітили. Тим часом у Росії я не бачив жодних рецензій, і мене нікуди не запрошували її презентувати. Хоч уже сама назва мала б інтригувати, адже персонажі, описані тут, нині в Росії при владі. Можливо, тому вона й пройшла непоміченою? Мій товариш, провідний літературний критик, пояснює це тим, що "КГБ та інші" порушує найбільш болючі для Росії питання – України і тотального конформізму 1970-х.
– Презентації "Винарень" відбувались у Києві та Чернівцях. Чому саме в цих містах?
– Цілком логічно, що приїжджаю до Чернівців, адже це моє рідне місто. Колись на вулиці Червоноармійській був підвальчик Вайсмана, де продавали свіжі бочкові вина. Саме тут свого часу стався мій винний дебют. Аналогічні стосунки і з Києвом, де я прожив шість років. Це місто, де вперше з’явилися прихильники моєї літературної творчості. Я люблю приїжджати в рідні міста. Уже навесні з презентацією "Винарень" планую відвідати Одесу, звідки родом мій батько.
– Вино – напій шляхетний, і далеко не всі можуть собі дозволити споживати його якісні сорти. Чи існує, на вашу думку, зв’язок між достатком і культурою?
– У певні історичні періоди вино справді було елітним напоєм. Але є ж так зване столове вино, яке має завжди бути на столі. У стародавній Греції та Римі рабам також давали вино, щоправда, низької якості. За своєю сутністю згаданий напій схожий на людину. Існують вина благородні та нервові. Культура вина подібна до нашого суспільства. Тут є своя шляхта і демократичні прошарки. Це складна культура, в якій присутні етична, національна складові. Є вина-патріоти, є вина-космополіти. Цей напій має стосунки з релігіями, які його утискають або обожнюють: пригадаймо стародавніх греків та їхній культ бога Діоніса. Зрештою, культура і повинна бути складною, адже в перекладі це слово означає "обробка".
– Для своїх радіопередач ви колекціонуєте багато різних голосів. А які у вас стосунки із власним голосом?
– Радіокар’єру я починав на BBC, коли мій голос не був зіпсований дикторською роботою. Тому вдалося зберегти приватну інтонацію. Особисто я не дуже люблю свій голос, але через службові обов’язки часто "звучу" в ефірі. Зізнаюсь, що навіть власний голос може набриднути. Тому я звільняю місце персонажам своїх передач. Мені імпонує радійна поліфонія, але сам люблю залишатися в акустичній тіні.
– Чи траплялись випадки непорозуміння зі слухачами?
– Мене рятує студія. Вона герметична, і ти сидиш там, як у космічному кораблі. Важко здогадатись, якою є реакція слухачів. Але, якщо робота подобається тобі, то вона сподобається й іншим. Почуваю себе інтровертом в ролі екстраверта. Сидячи в студії, мені вдається залишатись інтровертом, а потім, коли голос виривається в космос, я автоматично стаю екстравертом. Усе життя пропрацював на двох серйозних радіо (ВВС та "Свобода"), які не потурають масовій культурі. Це дозволило мені залишитися самим собою.
– Наскільки змінилось українське радіо від останніх десятиліть минулого століття?
– Найбільшим досягненням України є "свобода горла". У 1970-х людей, які розмовляли українською, підозрювали в націоналізмі. Пригадую свого товариша Володимира Романця, якому влаштували провокацію і засудили на 15 діб. Під час розгляду справи товариш розмовляв українською, на що суддя йому закинув: "Ви що, націоналіст?" Нині ви маєте "свободу горла" і це, як на мене, найбільше досягнення. З іншого боку, комерційні радіо думають про те, як заробити і зекономити водночас. Український ефір зведений до монологів ведучих. Ніхто не робить тематичні програми, бо це потребує значних зусиль і коштів.
– Чи не хотіли б Ви назавжди повернутися до України?
– Основна мотивація західної людини – це, безперечно, робота. Тепер Україна є вільною державою. Це не Іран чи Куба, куди я ніколи не поїхав би жити. У мене алергія на репресивні режими. Якби нині були реальні пропозиції з українського боку, я розглядав би їх серйозно. Але доки так не сталося, залишаюсь вірним своєму радіо, а воно – мені. Я живу і працюю в Празі, і раз на три місяці літаю додому. А мій дім – Лондон.
Лілія ШУТЯК
Фіксування температурного рекорду в Чернівцях та прощання з воїном Павлом Мельничуком: головні новини минулої доби
