Вічна загадка нелюбові

Чи любите ви Оскара Вайлда? Бо я – ні. Знаю, недобре так казати напередодні роковин його смерті (Вайлд помер 30 листопада 1900 року), але немає ради: не люблю. Останні роки життя цей колишній – до ув’язнення – денді, естет, найблискучіший в історії Англії парадоксаліст і найбажаніший гість лондонських аристократичних салонів провів під чужим ім’ям, у вигнанні і злиднях. Він помер від менінгіту в убогому паризькому готелику, лише й сказавши на прощання: "Або я, або ці огидні шпалери з квіточками".

А шкода, бо, як сумно пожартував Альбер Камю, "навряд чи до суду Вайлд взагалі замислювався над тим, що на світі існують в’язниці". Потрапивши ж туди, він нарешті зазнав моральних і фізичних мук, наковтався принижень і переконався, що в житті трапляються іноді трохи важливіші речі, ніж епатування публіки, здатної "вибачити все, крім геніальності". І саме завдяки досвіду, здобутому під час суду і відбування в’язничного покарання, у Вайлда з’явився шанс стати серйозним – у хорошому значенні цього слова – письменником. Але, як виявилося, часу на зміни у нього вже не було: очевидно, той, від кого це залежить, надав перевагу шпалерам.

Повернімося однак до нелюбові. Даю чесне літературно-критичне слово, що я тут не кокетую і справді не розумію, за що не люблю Вайлда. За те, що успіх давався йому надто легко і до сорока років не вимагав від нього жодних жертв? Але ж сам Вайлд у цьому не винен. Хіба можна докоряти людині за її надмірні здібності? Та й, зрештою, пестунчики долі зазвичай у побуті є людьми значно приємнішими від страждальців. За його чудернацькі костюми, в яких він виглядав, наче з Маланки у Вашківцях втік? Але нам що до того? Нам, читачам, до фіолетових панталонів і зеленої гвоздики в петельці Вайлда має бути не більше діла, ніж до його сексуальних преференцій в особі морально і розумово відсталого бойфренда Альфреда Дугласа, через якого письменник і потрапив на лаву підсудних. Ні, все це не причини: не за такими показниками визначається ставлення до літератури і літераторів.

Скажу більше: якраз причин полюбити Вайлда (як митця) я бачу скільки завгодно. Наприклад, той-таки парадоксальний гумор. Ось лише кілька із сотень його відомих афоризмів: "Коли зі мною відразу погоджуються, я відчуваю, що помиляюсь"; "У житті є лише дві справжні трагедії: перша – коли не отримуєш того, чого прагнеш, і друга – коли отримуєш"; "У чому різниця між літературою і журналістикою? Журналістику не варто читати, а літературу ніхто не читає"; "Життя ніколи не буває справедливим. Для більшості з нас це й на краще"; "Істина перестає бути істиною, щойно в неї повірить більше, ніж одна людина"; "Будь-хто може написати роман у трьох томах. Все, що для цього потрібно, – абсолютно не знати ні життя, ні літератури"; "Мій смак невибагливий: мені цілком вистачає найкращого"; "Я живу у постійному страху, що мене зрозуміють правильно".

Щодо суто мистецьких концепцій Оскара Вайлда, то без них взагалі неможливо уявити формування "декадентської" естетики кінця ХІХ століття. Оголосивши красу єдиним сенсом існування світу, Вайлд послідовно відстоював погляд на мистецтво як на самодостатню галузь людської діяльності, яка не виражає нічого, крім самої себе, і є незалежною від так званої реальної дійсності. Коли ж мистецтво береться за "правдиве відображення життя", воно, на думку Вайлда, неминуче деградує і перестає бути мистецтвом. Максимально стисло ідеї Вайлда виражені в передмові до роману "Портрет Доріана Грея", яку можна вважати маніфестом англійського естетизму: "Глядача, а не життя – ось що, власне, відображує мистецтво... Митець не має етичних уподобань. Етичні уподобання митця призводять до непрощенної манірності стилю... Немає книжок моральних чи неморальних. Є книжки добре написані чи погано написані. Ото й усе".

Звичайно, з погляду ненависного Вайлдові "здорового глузду", формули ці видаються занадто радикальними. Але коли я згадую, що вся історія мистецтва останніх ста років – це історія постійних (і, на жаль, дуже часто успішних) спроб підігнати мистецькі твори під партійно-класові, національні чи ринкові потреби, то просто не можу не погодитися з автором "Доріана Грея". Втім, усвідомлення того факту, що Вайлд значною мірою мав рацію, все одно не допомагає мені як слід полюбити його творчість. Сяє, але не гріє – ото й уся, мабуть, вічна загадка нелюбові.
Олександр БОЙЧЕНКО