Дата хоч і не кругла, зате точна: 26 листопада 1942 року на екрани кінотеатрів вийшла романтична драма "Касабланка", якій згодом судилося стати однією з найвідоміших стрічок за всю історію Голівуду. Незадовго до прем’єри фільму війська союзників висадились у Північній Африці і звільнили французьке Марокко від колабораціоністського режиму Віші. Невдовзі по тому в Касабланці зібралися на конференцію Черчилль з Рузвельтом, щоб узгодити подальші плани ведення війни в Європі. Таким чином, упродовж кількох місяців назва цього марокканського містечка не сходила з перших шпальт світової преси, чим і скористалися голівудські кінобізнесмени.

Щоправда, початковий успіх "Касабланки" був більш-менш у межах нормального. Знята за далеко не рекордну суму, стрічка опинилася серед лідерів прокату, але переможцем усе-таки не стала. У підсумку вона здобула три "Оскари" – за найкращий фільм, найкращу режисуру та найкращий сценарій, але виконавці головних ролей – Інгрід Бергман і Хамфрі Богарт – залишилися без нагород. Однак минали роки, забувалися колишні тріумфатори, натомість "Касабланка" дедалі сильніше зачаровувала глядачів – і в 1950-ті, і в 1960-ті, і в 1970-ті...

Врешті-решт очевидними стали дві речі. По-перше, кіноакадемічне журі явно помилилося: режисура і, особливо, сценарій цього фільму є вельми посередніми. Для тих, хто призабув, нагадаю перебіг подій. З волі випадку (це, власне, єдина воля, доступна стандартним голівудським "романтичним" мелодрамам) інтереси кількох персонажів перетинаються у касабланкському барі, власником якого є американець Рік. Зокрема – інтереси шахрая, до чиїх рук потрапили якісь рекомендаційні листи, що гарантують безпеку на окупованій території. За цими листами полюють місцевий начальник поліції та приїжджий офіцер СС. Але найбільше їх потребує керівник чеського опору Віктор Ласло, що вже саме по собі смішно: як жартують поляки, у Чехії в роки Другої світової війни не було партизанського руху, бо німці його заборонили.

На цьому шпигунська зав’язка закінчується і починається мелодраматична розв’язка. Виявляється, дружиною Ласло є Рікова нещодавня паризька коханка Ільза, яка несподівано покинула його ще до початку фільму. За допомогою нехитрого сюжетного повороту згадані листи переходять до Ріка. Тепер він може віддати їх Ільзі – і в такий спосіб врятувати чоловіка своєї коханої. Або, навпаки, здати свого суперника поліції – і повернути собі Ільзу. Одне слово, класичний конфлікт між почуттями і обов’язком, підхоплений голівудською фабрикою мрій після того, як європейська література за кілька століть витиснула з нього всі можливі й неможливі наслідки.

Це, як пам’ятаєте, було по-перше. І якби в "Касабланці" було лише воно, то ми б її нині не згадували. Але, по-друге, кіноакадеміки ще раз помилилися, не оцінивши належним чином гру акторів. А конкретно – гру Інгрід Бергман і Хамфрі Богарта. Щодо третього з головних виконавців – Пола Хенрейда, то він роль героя-антифашиста відверто провалив, дарма що вважався на момент зйомок "зірковішим" за своїх партнерів і взагалі зневажливо висловлювався про акторські здібності Богарта та поводився, за словами Бергман, наче якась примадонна. Що ж, кожен має право пошиватися в дурні, як йому більше подобається: нині критики майже одностайно називають роль Ільзи найкращою в кар’єрі Інгрід Бергман, а Хамфрі Богарта – найкращим американським актором ХХ століття.

У чому сила гри Бергман, я пояснити не вмію. Певно, якраз у тому, що її пояснювати не треба – настільки природно акторка виглядає на екрані. "Ось дивлюсь я на тебе, дитинко", – звертається Рік до Ільзи, і глядач слідом за ним бачить перед собою рішучу, але ніжну й закохану "дитинку", готову розчинитися в обіймах втомленого життєвим досвідом самотнього мачо. А що акторка Інгрід Бергман насправді є вищою на зріст і "масивнішою" за свого партнера – цього глядач не зауважує.

Тим часом про гру Богарта кілька слів сказати можна. Адекватне розуміння новаторського характеру цієї гри з’явилося через добрий десяток років після виходу "Касабланки". Хоч це й прозвучить антипедагогічно, але факт: Хамфрі Богарт не мав спеціальної освіти і вважав акторство забавкою, за яку платять гроші. До участі в "Касабланці" він переважно грав у фільмах другої категорії, тож можна припустити, що режисери не ставили перед ним особливо складних "надзавдань". Це його і врятувало: замість експлуатації театральних жестів і сценічного мовлення Богарт дозволив собі "жити в кадрі". Крім того, актор мав у своєму арсеналі різні "маленькі секрети". Наприклад, на запитання журналістів, які думки породжують на його обличчі вираз такої глибокої втоми і самозречення, Богарт відповів, що на крупному плані він взагалі не думає: просто вдягає лівий черевик на праву ногу, а правий на ліву – і стійко переносить страждання.

Не надто знаний в Україні, але від того не менш геніальний письменник Марек Гласко писав: "До Богарта актори старалися відгавкати свої репліки правильно й гладенько. Богарт першим продемонстрував, як мають звучати діалоги. Він говорив погано, дивлячись кудись убік і затинаючись. Довгі фрази промовляв швидко, короткі максимально розтягував. Це справляло враження, ніби він шукає слів, ніби мовлення дається йому важко і виснажує його". Пол Ньюмен, Джеймс Дін, Марлон Брандо – всі вони, на думку Гласка (а на мою – також Олег Янковський), є дітьми Богарта, і їхні художні досягнення – це значною мірою його досягнення.

Отже, не завдяки, а всупереч голівудському кооперативно-колгоспному методу писання сценаріїв, усупереч продюсерському диктатові й орієнтації на масового глядача "Касабланка" увійшла до "золотого кінематографічного фонду". Здається, це оптимістичний висновок для потенційних українських акторів, які нарікають на брак цікавих сценаріїв. Бо, як з’ясувалося, достатньо лише зіграти слабенький матеріал не гірше за Інгрід Бергман та Хамфрі Богарта – і головні ролі в історії світового кіно вам забезпечені.
Олександр БОЙЧЕНКО