Петро Колісник: «Український театр покинутий напризволяще»

Представляти чернівецьким театралам заслуженого діяча мистецтв України Петра Колісника навряд чи є потреба. Після закінчення Дніпропетровського театрального училища і Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, стажування у Молодому театрі в Москві і роботи у Волинському театрі ім. Т. Шевченка. Петро Денисович багато років пропрацював у Чернівецькому музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської, а від 1994 року до нині керує фольклорним театром-студією "Гердан" та духовно-мистецьким центром "Голос". У рамках VI регіонального фестивалю комедії "Золоті оплески Буковини" Петро Колісник очолював роботу журі. З цього і розпочнемо нашу розмову.

– Чим вам як голові журі запам’ятається цьогорічний фестиваль? У чому його відмінність від попередніх?

– Цього року на фестивалі з’явилися вистави, не зовсім характерні для звичного розуміння комедії. Цей жанр у нас асоціюється зі сміхом, часто позбавленим змісту. Тому поява таких вистав, як "Мандрівні зорі, або Життя – театр", "Батьківські пороги", "Made in Єst" і навіть "Венера в хутрі", свідчать про розширення поняття комедії. І саме в цьому внесок цьогорічного фестивалю.

– За яким критерієм оцінюються фестивальні вистави?

– За багатьма. Це й акторська майстерність, і композиційна організація вистави, і наявність відповідного виконавського ансамблю, музичне й сценічне оформлення. Важливим є те, наскільки гармонійно усі ці чинники поєднуються. Часто глядач не зауважує таких речей. Якщо йому подобається вистава, то він сміється, а не подобається – мовчить. На цьому вимогливість глядача закінчується. Це не його провина, тому що глядач – передусім споживач. Але недаремно існують люди, які займаються театром: критики, режисери, актори. Саме вони володіють тими чи іншими навичками і зобов’язані розуміти те, що відбувається на сцені.

– Уже не перший рік участь у чернівецькому фестивалі беруть театри з Румунії. А чи не було ідеї запросити гостей з інших країн?

– Це запитання не до мене, а до організаторів. Гадаю, все залежить від наявності коштів. Без фінансової підтримки такий фестиваль дуже складно організувати. Тому слід віддати належне директору Чернівецького академічного обласного музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської Юрієві Марчаку за ту складну роботу, яку він виконує. Без нього не було би фестивалю.

– Яка вистава, на вашу думку, стала найбільшим провалом цьогорічних "Золотих оплесків"?

– Проблема не в провалах. Нині суспільство перебуває у стані "розмитості критеріїв": ті цінності, за якими ми жили, вже втрачено, а нові ще чітко не сформовано. Тому часто виникають розбіжності між професійною критикою і сприйняттям глядачів. Не відкрию секрету, сказавши, що інформація, яка йде з екранів телебачення, з радіо і преси, не має високої естетичної якості. Гадаю, саме тут варто шукати причину цієї "розмитості критеріїв" і відсутності відбору в сучасному суспільстві.

– Відійшов у минуле жанр "театру біля мікрофона"…

– Але нині попит на нього є, і він мав би бути в майбутньому! Якщо ми візьмемо, наприклад, західний досвід, то там спостерігаємо різноманітність жанрів. У нас же переважає поп-культура у найгіршому розумінні цього слова. Бо і серед такого мистецтва можна знайти непогані речі. Це залежить від керівників культурних установ і рівня відповідальності за свою професію тих журналістів, які бездумно закидають подібний продукт у маси. А оскільки в нас немає цілеспрямованої державної політики у вихованні художньо-естетичних смаків, то так і виходить. Свого часу телебачення транслювало багато театральних вистав. Де вони тепер? Куди зникла опера? Симфонічна музика? Класичні взірці мистецтва? Риторичне запитання, яке ми з вами не вирішимо, але про це треба говорити, бо очевидно, наскільки падає культурний рівень нашого суспільства.

– Однією з найменш комедійних, а отже, і найбільш суперечливих вистав на фестивалі виявилася "Венера в хутрі" Львівського театру імені Заньковецької. Але журі взагалі не висловило своєї думки про неї під час традиційного обговорення "на канапі"…

– Справа не в тому, вписується ця вистава у фестиваль комедії чи не вписується. Зрештою, що таке драма, трагедія чи комедія? Один і той самий твір можна подати у драматичному, трагічному чи комедійному ключі. Головне – як ми це бачимо, якого значення надаємо цьому всьому. Щодо згаданої вистави, то вона жанрово дуже розмита. Там багато елементів не поєднуються між собою. Так, музичне оформлення побудоване на українському мелосі, але чи відповідає він тому контексту, персонажам? Дуже специфічною є сама тема: мазохізм усе ж таки не належить до загальнолюдських рис, його не можна прикладати до кожної "нормальної" людини. А вистава цього фактично не пояснила, воно не знайшло повною мірою вираження у поведінці персонажів, мізансценах. Не хочу виступати в ролі критика чи порадника, але до таких думок схилялася більшість членів журі. Тому ми вирішили не обговорювати "Венеру в хутрі", щоб не викликати вогонь на себе і не висловлюватися погано про акторів, які на це не заслуговують.

– Переможцем фестивалю стала вистава "Батьківські пороги" вашого театру "Голос". І водночас Ви – голова журі. Хіба це не класичний "конфлікт інтересів"?

– Я не брав участі у голосуванні, "Батьківські пороги" оцінювали інші члени журі.

– Багато запитань серед публіки та журналістів викликають численні нагороди, які дістались чернівецьким акторам.
– На загальному тлі чернівецька вистава "Мандрівні зорі, або Життя – театр" дуже вирізняється своєю масштабністю. Вона порушує проблеми ницого й піднесеного в людині, показує, як легко в житті зламатись і як важко зберегти в собі найкращі почуття. Слід відзначити роботу заслуженої артистки України Лариси Попенко, яка отримала нагороду за роль Брайнделе Козак, або Мадам Черняк. Також гарно виступив заслужений артист України Мирослав Маковійчук, володар призу за кращу чоловічу роль другого плану. Ці люди помітні своїм професіоналізмом і тактом. Тому вони заслуговують на відзнаки.

– А що взагалі відбувається нині з українським театром?

– Катастрофа. У державі не має чіткої політики щодо україномовного театру, він покинутий напризволяще – так само, як українська література і культура загалом. Український театр, починаючи з часів Російської імперії, самотужки пробиває собі шлях. А нині, коли практично усе визначає ринок, не всі театри можуть собі дозволити ставити те, що їм хочеться. Тому я розумію і тих, хто йде на низькопробні вистави, щоби лише мати глядача. Це справді проблема. Якби театр був забезпечений підтримкою держави хоча б на 3-4 місяці наперед, ми так не опускалися б. Адже кожному акторові хочеться виходити на сцену з тим, що йому болить. Але доводиться виходити з тим, що до вподоби глядачеві. А йому часто подобається дуже низькопробний продукт.

– У рамках нещодавнього поетичного фестивалю Meridian Czernowitz чималий, як на наші мірки, розголос здобула вистава "Пісок з урн", присвячена Паулю Целану. В ній задіяні колишні актори театру ім. О. Кобилянської, які відокремились, щоби займатися власними оригінальними проектами. Як ви до цього ставитеся?

– Ця вистава – не для великої сцени і не для масового глядача. Вона говорить про надзвичайно тонкі речі, які на стадіоні або у великому приміщенні не сприймуться адекватно. Такі вистави шукають шлях до серця глядача, і розраховувати на їхнє масове визнання було би безглуздо. Так само і наш "Голос" у своїй основі має розмову з кожним персонально. Це інша форма існування театру.

– Чим нині живе театр "Голос"?

– Готуємо виставу "Дівчинка і квітень" Тамари Ян. Сподіваюсь, незабаром вона побачить світ. Це історія про десятикласників, про перші почуття і втрати. Також триває робота над "Лисом Микитою" Івана Франка.

– Ви не відчуваєте конкуренції з театром імені Кобилянської?

– Ні, абсолютно. Останніми роками у нас налагодилися дружні творчі контакти. Ми дивимось вистави один одного, підказуємо, одне слово, толерантно співіснуємо.
Лілія ШУТЯК