Бездітний батько

Здавалося б: де твоя імпотенція, а де – екзистенціальна філософія. Є однак велика підозра, що саме перша свого часу і дала, якщо в цьому випадку можна так сказати, поштовх другій. Тобто дала, звичайно, не безпосередньо, а через Сьорена К’єркегора, 155 років від смерті якого минуло 11 листопада.

Як на філософа, К’єркегор помер зовсім молодим, не дочекавшись жодного серйозного визнання, зате дочекавшись насмішок і репутації міського вар’ята. Не менш "чокнутим" за нього в очах жителів Копенгагена був хіба що Ганс Крістіан Андерсен (серед іншого – автор алегоричної казки про К’єркегора "Равлик і трояндовий кущ"). Але письменник Андерсен принаймні встиг за життя насолодитися всесвітньою славою, тоді як філософ К’єркегор за життя прославився лише у дуже вузьких колах, та й те – скандально розірваними заручинами з красунею Регіною Ольсен.

Щоправда, самого К’єркегора громадська думка не вельми цікавила: з юних літ він був переконаний у власній геніальності і, наприклад, вважав, що вже однієї з його перших книжок – "Страх і трепет" – досить, щоби зробити ім’я автора безсмертним. Коли ж покинута ним Регіна згодом вийшла заміж за свого колишнього вчителя і майбутнього губернатора Антильських островів Фріца Шлегеля, К’єркегор вислав маскулінно щасливішому супернику листа: "У цьому житті вона буде належати вам. В історію увійде поруч зі мною".

На перший погляд, усі ці "інтимні подробиці" можуть видатися недоречними у розмові про філософа. Вони й були б недоречними, якби йшлося про "об’єктивного" споглядального філософа гегелівського типу. Але саме за "об’єктивність", за вміння все на світі пояснити і, водночас, неспроможність нічого змінити в житті окремої людини К’єркегор і зненавидів споглядальну філософію гуртом. Йому не потрібна була професорська "мудрість", здатна довести, що його життєва катастрофа не суперечить закону достатньої підстави, він прагнув філософії, яка повернула б йому чоловічу силу і Регіну Ольсен.

Чи така філософія можлива у принципі? К’єркегор шукав її у Платона й Аристотеля, у Спінози і Канта, зрештою, у короля тодішніх філософів Гегеля – і всюди знаходив одне й те саме: заклик облишити дурні сподівання, ніби Бог скасує заради чиєїсь індивідуальної примхи споконвічні закони Всесвіту, і добровільно змиритися перед лицем необхідності, доки вона не продемонструвала своєї справжньої могутності. І раптом у максимальному напруженні всіх душевних сил К’єркегор усвідомив, що взагалі не там шукає.

Будучи плодом із дерева пізнання добра і зла, європейська філософія століттями намагалася звести до спільного знаменника віру і розум, релігію й етику, Бога й людину. І їй це вдалося. Але якою ціною? Чи людина завдяки цій філософії стала сильною, як Бог? Прямо навпаки: Бог став слабким, як людина. Бог виявився вписаним у систему законів природи і сам підпав під їхню юрисдикцію. У безодні приватного розпачу К’єркегор переживає прозріння: філософія бреше. Бог, який сам змушений схилятися перед необхідністю, Бог, який не може скасувати минулого і перетворити зроблене на незроблене, одне слово, Бог, для якого існує хоч щось неможливе, – це не Бог, а філософська абстракція, породжена паралізованою змієм свідомістю.

Відтак людина, яка прагне порятунку, а не пояснення своєї загибелі, повинна чимдуж втікати від дерева пізнання до дерева життя, від препарованого бога філософів до живого Бога Святого Письма. Трохи дивно, що К’єркегору (випускникові теологічного факультету) довелося з такими зусиллями прориватися до істин, відомих першій-ліпшій неписьменній бабці, яка регулярно відвідує церкву. Але саме тому, що він здійснив цей переворот у собі самотужки і, покладаючись на власний досвід, оголосив війну найвищим досягненням європейської спекулятивної думки, К’єркегор і став засновником екзистенціальної філософії, яка відкриває перед людиною можливість мислити в категоріях життя, а не жити в категоріях мислення.

Волаючи, мов самітник у пустелі, К’єркегор спробував привернути нашу увагу ось до чого. Ми, люди, навіть вважаючи себе віруючими, покладаємося в оцінці фактів на розум, а в оцінці вчинків – на етику. Розум наказує нам ототжнювати факти з істиною, етика втішає, що покірне прийняття долі – це і є мудрість. Але, запитує К’єркегор, хіба цього нас вчить Біблія? (Як сказав після обрання Януковича президентом України мій улюблений релігійний філософ Лев Шестов: "Це факт. Я вимушений визнати його. Але ніхто ніколи не зможе переконати мене в тому, що цей факт заслуговує на предикат істини". Хоча ні, Шестов, здається, сказав це з приводу Гітлера й аншлюсу Австрії. Ну, менше з тим).

Так от, хіба в Біблії не написано, що Адамів первородний гріх пов’язаний з пізнанням? Написано. І хіба Авраам узгоджував свої дії з етикою, коли вів єдиного сина на заклання? Аж ніяк. Але хто з них у підсумку виграв? Адама з усім його знанням Бог вигнав з раю, натомість Авраам здобув нагороду як на небі, так і на землі. Для К’єркегора це ключовий момент: Авраам силою "абсурдної" віри не лише привернув Божу любов, він ще й зберіг для себе вимоленого сина. Отже, доходить висновку К’єркегор, абсурду, а не мудрості цього світу, віри, а не розуму хоче від нас Бог.

Ця ж єдина внутрішня сила, здатна зрушити з місця гору, мала би повторно кинути в обійми К’єркегора кохану жінку. Але так і не кинула. Чому? Хтозна. К’єркегор не раз повторював, що йому треба здійснити останній "рух віри" – і Регіна знову буде його. З іншого боку, нещасний мислитель сам визнавав, що без насланих на нього мук плоті він "жив би звичайним світським життям", а відповідно, й не залишив би нам стільки (28 томів) пристрасних сторінок про віру і гріх, свободу і відчай, про свій страх, трепет і пошук сокровенного шляху до Бога. Можливо, всемогутній Бог просто вирішив, що робити з К’єркегора звичайного батька Регіниних дітей – надто легке завдання. І зробив його батьком екзистенціальної філософії.
Олександр БОЙЧЕНКО