Один день із життя опричника

"Немає пророка у вітчизні своїй", – казав відомо хто. Скандально талановитий російський письменник Володимир Сорокін теж на цю роль ніби не претендує, але й не відмовляє собі у задоволенні моделювати варіанти майбутнього рідної держави. Наприклад, якщо режим, який нині панує в Росії, протримається до 2028 року, то це майбутнє може виявитися таким, як у романі Сорокіна "День опричника". І хоча "Україна – не Росія", знати про перспективи розвитку "братньої" держави нам не завадить. Тим паче, що, по-перше, Україна – знову майже Росія, а по-друге, читати "День опричника", як і "Цукровий Кремль", українці тепер можуть рідною (все ще) мовою у перекладах Сашка Ушкалова.

"День опричника" критика зараховує до жанру антиутопії й політичної сатири. Дія роману відбувається, зрозуміло, в Росії, відокремленій від решти світу Великою Російською Стіною та затиснутій у лещатах самодержавства, ксенофобії, протекціонізму і всевладдя каральних органів. Єдиним джерелом прибутків держави є продаж природного газу і нелегальні грошові потоки з транзиту китайських товарів у Європу.

Головним героєм роману є опричник Андрій Ком’яга. Сорокін розгортає перед читачем події, які відбуваються з цим персонажем протягом одного дня і водночас дає характеристику усього тодішнього-майбутнього суспільства. Андрій належить до спільноти вояків, наближених до Государя. Він їздить на дорогій машині, вишукано одягається і має найкращих повій. До капоту його авто прикріплена голова пса – як атрибут товариства нових опричників і виразний натяк на часи Івана Грозного.

Письменник акцентує увагу на своєрідній логічності явища опричини в Росії 2028 року. Хоч би як звіріли її представники, усе це робиться на славу цареву. "А якби не було нас? – розмірковує Андрій Ком’яга. – Чи впорався б Государ сам? Чи вистачило б йому стрільців, та Таємного Приказу, та полку Кремлівського?". І сам собі відповідає: "Ні".

Як людина загалом прозахідної цивілізаційної орієнтації, Сорокін, звичайно, змальовує новосамодержавну Росію з великою дозою сатири. Так, Ком’яга згадує, як батько нинішнього Государя ліквідував усі іноземні супермаркети на території Росії та замінив їх на звичайні ятки. У кожній з них – по дві речі "для вибору народного". За твердженням покійного царя, "обираючи з двох, народ спокою душевного набуває, впевненістю в завтрашньому дні насичується, зайвої суєти неспокійної уникає, а отже – задовольняється. А з таким народом, задоволеним, великі справи вершити можна".

З преси в Росії залишилося всього три газети – "Русь", "Коммерсантъ" і "Возрождение". Але Ком’яга не має охоти читати "з паперу", адже всі новини він і так знає, а більшість із них сам створює. Не краща ситуація і з літературою. У країні тотального контролю над будь-якими проявами суспільної діяльності немає потреби у високому мистецтві. Красним письменством можна хіба що розпалювати вогнища, чим і займається стара відьма Парасковія Мамонтівна. До числа "списаних" належать "Ідіот" Достоєвського, "Анна Кареніна" Толстого та ін. "Книги мають бути тільки ділові, – повчає Парасковія Мамонтівна, – із теслярської справи, із пічної, із будівельної, із цегельної, із корабельної, із механічної тощо". І герой погоджується з нею, боячись розгнівати відьму.

У наступному творі Володимира Сорокіна "Цукровий Кремль" образ самодержавної Росії отримує остаточне логічне оформлення. Одинадцятирічна дівчинка Марфуша наприкінці довгого щасливого дня в колі родини, яка спільно нюхає кокаїн, їде на Арбат по дрова, стоїть у довжелезних чергах за хлібом, отримує на Красній Площі подарунок від Государя – коробочку з цукровим макетом Кремля, яку можна довго смоктати. Марфуша – типове дитя свого часу. Вона ненавидить усе неросійське і цурається того, що приходить "з-за Великої Стіни". Дівчинка навіть жебраків поділяє на "своїх" і "чужих", не соромлячись донести на останніх.

"Цукровий Кремль" – це 15 історій, об’єднаних довкола льодяника, який і символізує Росію. Сорокін показує різноманітні випадки з життя пересічних росіян, які трапляються на вулицях, у шинках, будинках та борделях. Фінальною у збірці є розповідь про загибель головного героя попереднього роману "День опричника" Андрія Ком’яги від руки товариша по зброї. Змінилися часи, змінилась і влада. "Завтра ми будемо жити в іншій країні, – підсумовує герой. – Нову мітлу государ готує. А в ній пруття дуже густе". Як сказав би товариш Ленін, "очень своевременная книга". На жаль, і для українського читача також.
Лілія ШУТЯК