Вилетіти із «зозулиного гнізда»

"Зозулиним гніздом" в англомовному світі називають психіатричну лікарню. Поетично і доволі доброзичливо. Однак у легендарному фільмі Мілоша Формана "Політ над гніздом зозулі" лікарня – лише зручне тло для розповіді про дещо більше. Вважається, що і автор літературного джерела стрічки Кен Кізі, і режисер Мілош Форман створили такий собі художній протест проти державного тоталітаризму. Тим паче, що перший був справжнісіньким хіпі, а другий емігрував до США з Чехословаччини після відомих подій 1968 року. Проте мода на подібні протести минула, а фільм залишається одним із найулюбленіших серед глядачів усього світу. Можливо, він про інше. Принаймні – не тільки про державу.

Осипані "Оскарами"

Цього року легендарній стрічці виповнюється 35. Добряче постаріли ті, хто її створював. Режисерові Мілошу Форману – 78 років, виконавцю головної ролі Джеку Ніколсону – 73, продюсеру Майклові Дугласу – 66. Власне, мало хто знає, що свій перший "Оскар" знаменитий актор Майкл Дуглас отримав саме як продюсер за "Політ над гніздом зозулі". Його акторська кар’єра на той момент не дуже складалася – знімався в серіалі. Тим часом батько Майкла – легендарний Кірк Дуглас – уже багато років даремно тримав права на екранізацію популярного в 1960-х роману Кена Кізі. Сам він ніяк не міг взятися до цього проекту якраз через зайнятість на знімальних майданчиках, тож віддав справу в руки менш успішного сина. Ось такий збіг обставин призвів до народження шедевру.

Успіх "Польоту над гніздом зозулі" був приголомшливим. Стрічка отримала одразу п’ять (причому найголовніших) "Оскарів": фільм, режисура, адаптований сценарій, актор і акторка першого плану. Стільки головних золотих статуеток, крім "Польоту...", здобували за всю історію лише два фільми: "Це трапилось якось вночі" (1934) та "Мовчання ягнят" (1991).

Для більшості людей, причетних до створення стрічки, "Політ…" став стартом чудової кар’єри. Зокрема тут дебютували такі у подальшому знані актори як Дені Де Віто, Крістофер Ллойд, Бред Дуріф. Мілош Форман одразу ж став живим класиком, Джек Ніколсон – визнаним генієм. Пішли вгору справи Майкла Дугласа.

Єдиний, хто був незадоволений успіхом, та й самим фактом виходу фільму, – це автор роману Кен Кізі. Йому начебто не сподобалося, що головну постать роману, від імені якої велася розповідь, – індіанця-велетня Вождя, у фільмі відсунули на задній план. Є також версія, що Кізі не любив свій найбільш успішний роман. Написав його як "домашнє завдання" на літературних курсах і волів би не згадувати.

А з-поміж акторів, задіяних у зйомках фільму, доля відвернулася від Луїзи Флетчер. Хоч вона й неперевершено зіграла у "Польоті над гніздом зозулі" роль старшої медсестри Ретчет і здобула за цю роботу "Оскара", у подальшому її кар’єра не склалася. Можливо, причиною тут переконливість створеного нею образу: сестра Ретчет була такою жахливою, що режисери почали боятися й саму Флетчер.

Бережімо своїх МакМерфі

То в чому ж таємниця цього кіношедевру? Що саме змушує нас і через 35 років зачаровано дивитися на екран, де події розгортаються досить мляво, жодного тобі "екшену" та спецефектів? Звісно ж, насамперед це фірмовий режисерський почерк. Оця повільність, підвищена увага до кожного обличчя, жесту, деталі дуже характерні для Формана. Нічого ще не відбувається, звучать прості, мирні, начебто не значущі діалоги, але ми вже маємо тривожне передчуття: невдовзі щось трапиться, і напевне – щось жахливе. Такою є режисерська магія Формана. Заради більшої правдивості режисер пішов на сміливий крок: "Політ над гніздом зозулі" знімали у справжній психіатричній клініці, залучивши до зйомок реальних пацієнтів і персонал.

А тут ще й геніальний Ніколсон! Хоча, як на мене, Флетчер "переграла" його у цьому фільмі. Там, де йому потрібно було застосовувати міміку, жести й інтонації, їй вистачало погляду. До речі, Луїза Флетчер народилася у глухонімих батьків. Можливо, звідси така потужна здатність "висловлюватися без слів".

Отже, вони протистоять одне одному: МакМерфі і Ретчет. Він – зовні безтурботний шибайголова, а в душі правдивий філантроп, вона – зовні холодна хрестоматійна леді, а в душі… Ні, душі у неї, вочевидь, бути не могло. Згідно з класичним трактуванням, вона символізує тоталітарну систему, він – вільну особистість, яку ця система убити може, але здолати – ні.

Важко мислити такими глобальними образами, коли дивишся цей загалом досить простий фільм. І так само важко не впізнати у сестрі Ретчет, наприклад, свою шкільну вчительку, а у МакМерфі – Васю чи Колю з останньої парти. Або ж демонічна медсестра комусь більше нагадує нестерпного шефа, а веселий МакМерфі – того єдиного співробітника, який шефа чомусь не боїться і завжди говорить йому правду.

Певна річ, тоталітаризм – це не абстракція, це люди. І його буде багато в нашому житті навіть тоді, коли вимруть усі недемократичні та нелюдські режими. Не обов’язково потрапляти до психіатричної клініки, щоби зустріти сестру Ретчет. У школі, в родині, на роботі, навіть у громадському транспорті завжди знайдеться хтось охочий цілком підпорядкувати собі волю інших людей. Але, на щастя, знаходяться й ті, з ким цей номер не проходить. Вони виборюють свободу не лише для себе, а й для інших, не таких відважних людей. Вони допомагають нам вилетіти із "зозулиного гнізда" – безглуздої реальності, позбавленої свободи дії та навіть думки. Ми обожнюємо цих людей, хоч і не завжди це усвідомлюємо. Саме тому (а не тому, що Джек Ніколсон такий чарівний) нам любий МакМерфі, і ми щиро плачемо за ним. Тож бережімо своїх справжніх МакМерфі, бо втрачати їх у реальному житті ще болісніше, ніж у кіно.
Оксана ДРАЧКОВСЬКА