Золоті оплески для оркестру

Різні глядачі по-різному сприйняли нещодавній фестиваль комедії "Золоті оплески Буковини" загалом та ті чи інші п’єси зокрема. Але в чому чернівецькі театрали були одностайними – це в оцінці музичного оформлення вистави "Мандрівні зорі, або Життя – театр". Оплески після музичних епізодів – таке на моїй пам’яті сталося вперше. І треба сказати, що народні єврейські й румунські мелодії та попурі з популярних класичних творів (від Джузеппе Верді до Глена Міллера) у живому виконанні оркестру Чернівецького театру ім. О. Кобилянської на ці – золоті – оплески цілком заслуговували. Тому після прем’єри мені передусім захотілось поспілкуватися з диригентом Олегом БУДАНОВИМ.

– Чому театральних музикантів нині частіше можна почути у фойє перед виставами, ніж у самих виставах?

– Перш за все через економічні причини, а ще – через "модні тенденції". Але ж акторська гра під супровід фонограми – це неприродно для театру, акустика якого розрахована на звучання живого людського голосу та живих музичних інструментів без мікрофонів. Найсильніший емоційний вплив на глядача справляє не кількість децибелів і крик на сцені, а найтихіше піано оркестру та монолог, зіграний напівголосом. На щастя, останнім часом знову з’являються режисери, які долучають до своїх вистав і оркестр, і окремих музикантів.

– Попри малочисленність, оркестр зумів здобути прихильність публіки майстерним виконанням музики різних стилів і яскравою грою солістів.

– Хоча ми й граємо музику від Моцарта до джазу, все ж наші можливості обмежені. Доводиться писати оркестрові аранжування лише для 12 інструментів, замість мінімальних 18. Та навіть таку кількість музикантів театру нелегко утримувати. Половина з них вимушена поєднувати роботу в театрі з іншими заробітками. Зате кожен у нас – на вагу золота! А такими талановитими солістами, як Геннадій Юрій, Мар’ян Зубжицький, Павло Цепілован чи Юрій Василенко, міг би пишатися будь-який оркестр.

– Ви також одночасно були і військовим диригентом, і театральним, тепер ось ще й музичну школу очолюєте. А чим для вас є театр?

– До чернівецького театру я вперше потрапив 18-річним юнаком. Грав на кларнеті в оркестрі, яким керував тоді Василь Городенський. Це була перша моя школа професійної оркестрової гри. Всі вистави тоді були з живою музикою, багато акторів співали. Важко було всидіти в оркестровій ямі й не дивитися на сцену, коли на ній грали такі корифеї, як Янушевич, Наталушко, Нечипоренко… Тут мене і до війська проводжали. Сюди ж я й повертався двічі: спочатку оркестрантом, а після завершення військової кар’єри – диригентом. Тепер театр для мене – це можливість займатися творчістю, задоволення і своєрідний відпочинок. Хоча дехто вислів: "Обери собі справу за покликом душі і будеш відпочивати все життя", – розуміє буквально. Моя мама, наприклад, коли я кажу їй про втому після репетицій і вистав, кличе мене попрацювати на дачі, мовляв, хіба це робота – музику грати?

– І після відпочинку у театрі ви їдете "відпочивати" на городі?

– Так, бо це єдина людина, якій я не навчився казати "ні".

– Ще одне ваше захоплення – джаз, який на початку 1990-х почав грати у Чернівцях очолюваний вами оркестр УМВС. Високе міліцейське начальство не заперечувало?

– Джаз тоді перестали називати буржуазним мистецтвом і дозволили виконувати військовим музикантам. Спочатку це були народні мелодії у джазовій інтерпретації, а згодом ми створили джаз-бенд і почали виконувати джазові композиції. Тоді ж з’явились і солісти: у нас починали співати Іван Красовський, Олена Урсуляк... А вперше я почув, як військові оркестри, крім маршів, грають і джаз, ще під час навчання в Москві. Це були концерти Оркестру міністерства оборони СРСР і Президентського оркестру США. Також я почув тоді виступи найвідоміших джазових музикантів Союзу. Курсанти консерваторії щосуботи й щонеділі мали можливість безкоштовно відвідувати концерти та вистави. Всі галерки були наші.

– І театральні?

– У суботи ми завжди бували на "Таганці". Там орендували для нас лазню, після якої ми мали ще дві години на перегляд вистави. А в неділю – або Большой театр, де мені пощастило побачити найкращі його постановки і видатних диригентів, або будь-який інший московський театр, де грали популярні актори.

– Виходить, що театр справді не відпускає того, хто колись до нього потрапив?

– Виходить, що так. Всі дороги ведуть до театру! Гадаю, він володіє певним магнетизмом: притягне до себе і вже не відпускає все життя. Колись я не дуже вірив у якийсь особливий енергообмін між сценою та глядацьким залом. Але тепер точно знаю, що він існує. Під час вистави я зазвичай знаходжусь між акторами й музикантами та публікою, і цей енергетичний потік проходить крізь мене. А коли те, що відбувається переді мною, знаходить емоційний відгук у залі, я відчуваю це спиною раніше, ніж лунають оплески. 
Таїсія КИРИЛОВСЬКА

Довідка

Олег Буданов – нар. 1960 р. у Сторожинці. Закінчив Московську консерваторію, навчався в Інституті міжнародних відносин, диригував великими військовими оркестрами, підполковник. Від 1996 року – головний диригент і художній керівник оркестру Чернівецького театру ім. О. Кобилянської. Автор музичного оформлення вистав "Різдвяна ніч", "Хоч з моста у воду", "Квітка кактуса", "Дорога Памела", "Зачаклована карета", "Любов до гробу", "Мандрівні зорі, або Життя – театр". Від 2006 року – директор чернівевецької музичної школи №1.