«Я літературний наркоман зі стажем»

2028 рік. Путіна вважають прозахідним політиком. Нова російська влада побудувала велику російську стіну. Мовою російської аристократії стала китайська… За таким сюжетом не важко впізнати скандального російського письменника Володимира Сорокіна. У Чернівцях письменник презентував свої дві книги в українському перекладі – "День опричника" та "Цукровий Кремль". Приїхав на Буковину Володимир у рамках Всеукраїнського літературного туру. Компанію йому склав український колега Андрій Курков. Письменники зустрілися із читачами у книгарні "Букініст" та арт-кафе "Гармонія".

"Я байдужий до скандалів"

– Нині видавці говорять про те, що в Україні всі знають російську мову і перекладати із російської на українську немає сенсу. Мовляв, це політика…

– Для мене немає політики у перекладах. "День опричника" переклали двадцятьма мовами. Книгу навіть видали на івриті. То чому ж її не перекласти українською? Моя позиція тут суто бібліофільська – у мене ще є перекладена книга, яку можна покласти на полицю. Книга – це корабель. Спочатку ти його вигадав, потім намалював, потім побудував і нарешті пускаєш на воду… Якщо корабель поплив і не затонув, то він уже пливе без тебе і сам вибирає водойми. Ця книга "поплила" чотири роки тому і зараз вона опинилася в Україні.

Справді, говорять про те, що більша частина українського населення читає російською. Такий переклад навіть вважають нонсенсом. Мій видавець приїжджає у Київ і всюди чує російську мову, в книгарнях бачить російські книги. Гадаю, це не проблема російських письменників і видавців. Це питання часу й обставин.

– "День опричника" просякнутий російською ситуацією. Як гадаєте, в Україні роман будуть читати так само, як і на вашій Батьківщині?

– Російським читачем із натяжкою можу назватися. Це якщо дивитися крізь мою позицію у книгах. А влізати в шкуру українського читача мені важко. Це питання відкрите для мене.

– В останніх романах ви не б’єте по паперу молотком і не змушуєте папір диміти. Чому ви припинили це робити? У книгах більше немає того літературного екстремізму, який був раніше, – зауважує постійний читач.

– Не можна покласти екстремізм на конвеєр, а мовчати мені не вдається. Можливо, я певний період не писатиму про Росію. У мене зібралося чимало різних оповідань…

– Чим пояснити вашу скандальність?

– Я не скандальна людина. Я байдужий до скандалів і від них не отримую енергії. Просто є книги, які потрапляють у нервові вузлики суспільства. Я не можу писати по-іншому. Коли суспільство відчуває цю терапію голок, воно починає сіпатися. Але минає певний період, суспільство заспокоюється і починає "одужувати". Все просто. У світі є різні страви – галушки, вареники з вишнею… А коли наша людина пробує тайську кухню, то від неї очі на лоба лізуть. Тим не менше, страви тайської кухні їдять, бо людям потрібні різні страви. До речі, у Таїланді рідко хворіють на рак шлунку…

– Щоби "одужати" і не "хворіти", читачеві потрібна якісна література…

– Так, все правильно. Я літературний наркоман зі стажем. Мені потрібні сильні дози якісної, потужної літератури. Нещодавно поділився утопічною ідеєю: ідеальна російська літературна премія – це премія десятиліття за роман. Розмір цієї премії – мільйон євро. Якби була така премія, письменники нікуди не поспішали би. На жаль, зараз прийнято щороку видавати по одному роману. А письменник перед собою повинен ставити великі завдання. Якщо говорити про 1990-ті, то у літературі вразив Пелевін, він ідеально виразив субстанцію тих років. У 1980-х геніальними були розповіді Віктора Єрофеєва, у 1970-ті – Саші Соколова. Це великі письменники, а не популярні.

– Чим великий письменник відрізняється від популярного?

– Великий письменник приходить зі своєю метафізикою. Він просікає простір зі своїми меблями, запахом, своїм будинком і ароматом. А популярні письменники користуються чужими меблями. Зараз я говорю про ту літературу, яка змушує нас… Ну, є така річ, як "провалитися" у роман. Мій приятель у 16 років прочитав "Перевтілення" Франца Кафки і на два дні зліг із температурою. Я саме за таку літературу, але це дуже рідкісна річ.

"Ніколи не напишу заказуху"

– Образ лайна, який ви часто використовуєте у своїх книгах… Звідки це?

– У дитинстві я жив у ідеальному підмосковному дворі. Там мешкала наукова інтелігенція. У дворі було красиво – сосни, пісок, ловили метеликів. Але вражаючих подій не вистачало. Та все ж таки раз на місяць ставалася подія, яка мене збуджувала.

На подвір’ї, яке об’єднувало чотири одноповерхові й один двоповерховий будинок, була каналізаційна яма. Раз на місяць до смердючої ями приїжджала асенізаційна машина і починала все з неї висмоктувати... Я часто за цим спостерігав. Якось батьки були на роботі, а бабуся постійно мене ганяла. І ось приїхала асенізаційна машина. З неї вийшов великий чоловік у брудному одязі і з ломом у руках… Він уже знав мене і тому запропонував мені покататися. Я заліз у кабіну, і ми поїхали на величезне болото, біля якого знаходився цвинтар. Ніколи не забуду цю картинку – все викачане зі смердючої ями почали зливати у те болото. Утворилося велике смердюче море. Я був вражений, а коли повернувся назад, то у дворі здійняли переполох, мовляв, дитина зникла. Бабуся сказала водієві машини все, що про нього думає, а мені натякнула, що одного хлопчика якось знайшли у тій ямі…
Ось вам і образ лайна у тексті... До речі, тоді малим я і дізнався про слово "асенізатор". І коли у тата був день народження, мене перед гостями поставили на ящик, і я прочитав татові вірш. Потім гості мене запитали, ким я хочу стати, і я відповів: "Асенізатором…"
(У відповідь на іронію у залі чути оплески, хтось зауважує: "Так ви і стали асенізатором", – авт.).

– У твоїх текстах, зокрема у "Дні опричника", є елементи насилля… Здається, ти любуєшся насиллям замість того, щоби жахнутися і втекти від нього, приховати його, – вступає у розмову Андрій Курков.

– Розумієш, якби опричники не отримували насолоду і не любувалися насиллям, вони не змогли би його здійснювати. Наприклад, я читав книгу про Голокост. Там є епізод про те, як начальник табору грав на акордеоні. Він підіймався на гору трупів і грав веселі пісні. А Іван Грозний, коли був присутній на тортурах, сильно сміявся. У нього на очах відбуваються страшні речі, і він же не буде сміятися… Так і в тексті…

– На Сході важливе значення мають шлях воїна, кодекс честі. У вас є кодекс письменника?

– Я ніколи не напишу заказуху, скільки за неї не пропонували би. Також я ніколи не буду писати автоматично. Інколи ти ходиш будинком і тебе мучать ідеї, вони висять над головою, а писати не можеш. Ті ідеї висять над свідомістю і повільно дозрівають, як дині. А силувати і щось зелене зривати… Ні, не треба, бо тоді ти подаруєш читачам зелений продукт. Краще зайняти руки чимось іншим і лише потім братися за написання…

– Як ви пишете?

– Я не можу писати запоєм. Прокидаюся приблизно о 09.00, приймаю контрастний душ, випиваю склянку води і сідаю писати. Пишу до 12.00. А потім, навіть якщо і дуже хочеться продовжувати, зупинюся і не пишу. Займаюся іншими справами і викидаю роман із голови. Я повинен скучити за своїм тек­стом. Тим більше, весь день є чим займатися. Живу в селі, там у мене є господарство. Також люблю готувати, грати у шахи, добре граю у настільний теніс, у мене багато друзів і завжди можна кудись поїхати. Над книгою потрібно працювати щиро… 
Валерія ЧОРНЕЙ

З досьє "МБ"

Сорокін Володимир
Георгійович – російський письменник, сценарист, драматург, представник московської концептуальної школи.
Народився 7 серпня 1955 року в селі Биково Московської області.
Після закінчення Московського інституту нафтової і газової промисловості імені Губкіна працював у журналі "Смена". Звідки звільнили через небажання вступати до комсомолу. Перший літературний досвід письменник отримав на початку 1970-х. 1972 року відбувся його дебют як поета у газеті "За кадры нефтяников".
1985 року в паризькому журналі "А-Я" надруковано збірку із шести оповідань Сорокіна. Того ж року, у Франції, у видавництві "Синтаксис" вийшов його роман "Очередь".
Твори Сорокіна неодноразово ставали причинами скандалів. Зокрема молодіжний рух "Идущие вместе" організував низку акцій, спрямованих на заборону видань Володимира Сорокіна, розрив контракту з Большим театром і притягнення письменника до кримінальної відповідальності за розповсюдження порнографії. Активістами Руху було влаштовано кілька яскравих акцій – наймасовіша біля стін Большого театру 2002 року. Вона зібрала приблизно 500 осіб, здебільшого пенсіонерів і молодь. Відбувся суд, порнографії у творах письменника не знайшли, а сама акція лише привернула додаткову увагу глядачів до вистави, яка з початку протестних заходів йшла з постійним аншлагом.