Венера в колготках

Шостий регіональний фестиваль комедії "Золоті оплески Буковини" ще триває, а головний висновок для себе я вже зробив. І що характерно: висновок цей виходить далеко за межі театрального мистецтва, бо стосується людського життя як такого. Отже, замолоду людині здається, ніби між добром і злом, між хорошим і поганим можна провести чіткий кордон. Замолоду людина схильна оцінювати явища навколишнього світу за простим критерієм: або на сто відсотків так, або ніяк. Тим часом зрілість на зміну цій абсолютній шкалі пропонує шкалу відносну: якщо наявність того чи іншого об’єкта спостереження – це краще, ніж його відсутність, то не гріх загалом оцінити весь об’єкт позитивно. Коротше: різні театри привозять на чернівецький фестиваль різного рівня вистави, але було б набагато гірше, якби вони їх не привозили.

Або взяти, до прикладу, жінок. "У мене є два жіночі ідеали. Якщо я не можу знайти свій шляхетний, сонячний ідеал, жінку, яка ділить зі мною вірно й прихильно мою долю, то не треба нічого половинчастого або безбарвного! Тоді я б радше хотів віддатися жінці без будь-яких цнот, без вірности, без милосердя. Така жінка у всій своїй егоїстичній величі – це теж ідеал". Так замолоду казав Северин – герой повісті Леопольда фон Захер-Мазоха "Венера в хутрі". Переглянувши виставу за цією повістю у виконанні Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької, максималіст (і мазохіст) Северин, очевидно, розкритикував би її – за ту ж таки "половинчатість". І, мабуть, по-своєму, по-молодечому мав би рацію. Та виникає питання: а чи могла вистава за найвідомішим твором Захер-Мазоха бути принципово кращою у сценічному сенсі цього слова? Трохи – так. Але принципово – сумніваюсь.

Тобто, може, й могла, якби автор інсценівки і режисер-постановник Таїсія Литвиненко "нахабніше" переписала першоджерело. Але вона цього – принципово – не зробила, оскільки хотіла донести до глядача саме текст Захер-Мазоха, а заразом і своє захоплення письменником та свою незгоду на стереотипне вживання його імені у парі з іншим "літературним збоченцем" – маркізом де Садом. Про це ж говорила після вистави й виконавиця головної ролі Альбіна Сотникова: "Ми не ставили за мету епатаж. Ми хотіли показати людям, хто такий Захер-Мазох, і що його твори варті уваги".

Матеріал про Захер-Мазоха, про його гіперболізовану любов до України, про його незаперечний літературний талант, а також про надто прямолінійне ототожнення його імені з мазохізмом та примітивність розуміння його героїв як хворих, що "отримують сексуальну насолоду від болю" – такий матеріал уже був минулого року на наших шпальтах, тож не будемо повторюватись. Заньківчани вирішили долучитися до процесу популяризації чудового письменника, і я буду останнім, хто наважиться їх за це сварити.

Глядачі однак залишали виставу зі змішаними відчуттями – і з ними теж важко не погодитись. То в чому тут справа? Розглянемо за порядком. До декорацій претензій немає. Гра акторів була радше не блискучою, але цілком пристойною. Лемківська пісня "А ти, дівча, як ся маш" у виконанні Мар’яни Садовської видалася мені мало дотичною до теми мазохізму, але про біду можна вважати, що вона створювала карпатський колорит, натякаючи на походження головного героя (зрештою, Мар’яну Садовську я готовий слухати за будь-якої нагоди або й без). Так чи так, а ці дрібниці не мали б суттєво зіпсувати загального враження від вистави. Як і той факт, що заньківчани грали свою п’єсу в рамках фестивалю комедії, а "Венера в хутрі" до таких навряд чи належить. Бо й трагедією вона також не є, а є характерним для Захер-Мазоха твором, у якому серйозне та сумне в міру розведені іронією та легким гумором.

А ось що справді заважало адекватному сприйняттю постановки – це суперечність між її камерним, інтимним характером (вистава призначена для малої сцени) та величезним залом, перед яким довелося виступати акторам. Особливо, якщо врахувати, що в цьому величезному залі завжди знайдеться десяток телефонних меломанів. (Це, до речі, одна з нерозгадуваних для мене таємниць світобудови: за рахунок яких внутрішніх резервів організму людина збирається "розгризти" складний літературний твір, якщо вона неспроможна зрозуміти навіть зверненого до неї кількома мовами прохання вимкнути свій мобільник?).

Та все-таки, гадаю, основна причина "недозадоволення" виставою – це сам "половинчастий" Захер-Мазох. Як сказано, він був чудовим письменником. Але – парадоксальним чином – попри свою "грайливість" і позірну театральність (для героїв Мазоха дуже важливими є певні правила гри, а для нього самого – мальовничий антураж) він був майстром не так фабули, як описів, не так динаміки, як статики. І тут уже нічого не вдієш. Є письменники, які тяжіють до музики: їм краще вдається рух. А є письменники, які тяжіють до живопису: їхня сила – у створенні застиглих образів. Жіль Дельоз взагалі вважав, що ця статичність, "підвішеність", уникання однозначної дії є своєрідним культурним кодом мазохізму. Львівський театр імені Заньковецької спробував максимально зберегти текст оригіналу – і поплатився відсутністю дії. А без неї півтори години тримати увагу п’ятсотголової публіки, налаштованої на комедію, – завдання для геніїв.

P.S. Не будучи спеціалістом у цій галузі, хотів би однак висловити одне несміливе побажання. Чомусь мені з образом Ванди-Венери не дуже в’яжуться колготки. Не кажучи вже, що їх у часи Захер-Мазоха, здається, взагалі не було, суто візуально ногам Альбіни Сотникової у відповідних мізансценах більше б пасували панчішки. Якось би вони активніше викликали у глядача мазохістські фантазії чи що...
Олександр БОЙЧЕНКО