Один за всіх і навпаки

Не те, щоб ця назва натякала на виняткову позицію Сергія Жадана в сучасній українській літературі, але й не те, щоб не натякала. Вже років десять – навіть у паузах між книжками – Жадан перебуває в самому центрі нашої молодіжно-читацької та критичної уваги. Тим більше, що, будучи автором не лише харизматичним, а й роботящим, довгих пауз він собі не дозволяє, і це вигідно вирізняє його на тлі решти хороших українських письменників.
По-друге, на тлі згаданої решти Жадана вирізняє тематика. Із суто художнього погляду це не плюс і не мінус, це просто констатація факту: решта хороших українських письменників зазвичай пишуть про хороших українських письменників, тоді як Жадан пише про кого і що завгодно – про бізнесменів і футбольних фанатів, моряків і студентів, наркодилерів і фізкультурників, хорові співи монгольських міліціонерів і занепад джазу в Донецькому басейні, а передусім – про різноманітних придурків, яких щедра українська земля родить понад усяку міру. Свого часу у Франції подібне "галузеве розширення зображуваного світу" здійснив, наприклад, Еміль Золя, внаслідок чого закономірно розширилось і коло його читачів. Передусім – за рахунок різноманітних придурків.

По-третє, як відомо, для письменника географія – це доля. У тому сенсі, що автор, народжений і вихований, умовно кажучи, під гуцульськими смереками, може, й здатен полюбити пальми Флориди, але ріднішими для нього все-таки назавжди залишаться смереки. Жадан народився у регіоні – щоб нікого не образити – не найбільш сприятливому для занять українською літературою. Але зумів обернути цей "недолік" на свою користь. Ні, він, звичайно, не перетворився на "западенця". Він вчинив значно ефективніше, надавши своїм формально східноукраїнським історіям універсального змісту. Доказом того, що Жадану це вдалося, є постійно високий останнім часом інтерес до його творчості у таких культурно далеких одна від одної країнах, як Росія, Польща і Німеччина.

Тому і цього року, коли "все зарухалось, активізувалось, на північ потяглись каравани фур, вивозячи на ринки різні дари ланів", а "сонце застигало на якусь мить над бензоколонками, після чого котилося геть від траси, на захід" – одне слово, коли з початком осені Жадан видав новий роман "Ворошиловград", навряд чи хтось сумнівався, що ця книга стане однією з найбільш обговорюваних літературних подій 2010 року в Україні. Вона й стала, зібравши по-осінньому рясний урожай рецензій, серед яких не бракує і цілком професійних та вельми проникливих.

Серед іншого рецензенти відзначають "подорослішання" Жаданової прози, певне її віддалення від вибухового "депешмодівського" гумору з одночасним збереженням характерної жаданівської метафоричності. До впізнаваних також належать (це зауважив Лесь Белей) персонажі – трохи старші, побиті життям, але все ті ж неприкаяні "соціопатичні" типи – та наскрізні мотиви дороги і пошуку. Дорога ця, що спочатку здається просто автотрасою у східному напрямку, виявляється для головного героя Германа Корольова дорогою пам’яті, шляхом до напівзабутих дитинства та юності, але так само й стежиною у потойбічний світ, де можна зустрітися з мерцями і пограти з ними у футбол. Чи це є поверненням до втраченого раю, а чи зануренням у пекло? Мабуть, і так, і так. Це подорож до місця, де колись був дитячий рай, перетворений згодом на пекло "первісного накопичення капіталу" з усіма його колами, заселеними рейдерами, податківцями і тому подібною владною чортівнею.

Стати на прю з означеною нечистю мусить, зрозуміло, головний герой, якому саме під таку нагоду сповнилося 33 роки. До речі, сакральний сенс боротьби Германа за бензозаправку як ініціаційного випробування гарно пояснила Тетяна Трофименко у статті "Ворошиловград земний і небесний". Якщо ж хтось вважає паралель Христос – Корольов занадто блюзнірською, то даремно. Адже Жадан не пропонує нам нового Ісуса, він лише моделює, так би мовити, ще один варіант Спасителя у межах свого романного простору. Міг же, приміром, у "Шумі й шалі" Фолкнера романні функції Христа виконувати вроджений ідіот Бенджі? Міг. То чому не може "незалежний експерт" Герман Корольов?

Крім того, не варто сприймати цю (і будь-яку іншу) біблійну чи міфологічну паралель надто серйозно: як-не-як, надворі ХХІ століття, і в літературі давно панує те, що Нортроп Фрай назвав "іронічним модусом". У зв’язку з чим годилося б пошукати для противаги небесним ще якісь культурні алюзії – більш приземлені.

Зокрема такі. Наївний у справах, за які йому доведеться взятися, герой Герман-д’Артаньян їде назустріч пригодам (щоправда, д’Артаньян у Дюма їхав із провінції до столиці, а Герман у Жадана – майже навпаки). Діставшись мети подорожі, герой закохується у трохи старшу за нього Констанцію-Олю і разом із трьома друзями (Коча, Травмований та Ернст, вони ж – Атос, Портос і Араміс) починає війну з гвардійцями Марлена Владленовича за місце під сонцем. Якось за дивних обставин у Германа-д’Артаньяна відбувається зустріч із Марленом-Рішельє, під час якої антагоністи розуміють, що порозумітися вони не можуть і нібито мирно розходяться, щоби невдовзі відновити бойові дії. Б’ються обидві сторони не так за реальну матеріальну вигоду, як із принципу: кардинал Марлен Владленович силами своїх відморозків хоче показати, хто тут насправді господар, а притиснуті до стіни автозаправки Герман та його соратники гордо відповідають: "Один за всіх і всі за одного!". Або, цитуючи дослівно, у Жадана це гасло звучить так: "Триматись один за одного, відбиватись від чужих, захищати свою територію, своїх жінок і свої будинки". І скажіть тепер, що "Ворошиловград" – не український варіант "Трьох мушкетерів".

Добре це чи погано? Для нашої літератури загалом і Сергія Жадана персонально – добре. Але навряд чи ми повинні вірити тим рецензентам, на думку яких у цьому романі автор серйозніше, ніж у ранніх творах, підійшов до соціальних проблем і запропонував реалістичний метод їхнього подолання. Бо в країні озвірілих регіональних марленів владленовичів та їхніх електоральних придурків реальна порядна людина має більше шансів пробитися до королеви Франції з підвісками від лорда Бекінгема, ніж захистити від рейдерів свою незалежну маленьку територію.
Олександр БОЙЧЕНКО