Антиутопія і край

Великий майстер маленьких сентенцій Вольтер якось пожартував: "Усі жанри хороші, крім нудного. Але нудьга – не жанр". І мав рацію. Нудьга – не жанр, нудьга – це рід. А ось зразковим жанром цього роду є для мене антиутопія. Нуднішою від антиутопії – для мене – буває в літературі лише утопія. На щастя, новий роман Олександра Ірванця "Хвороба Лібенкрафта" до жанру утопії не належить. Але, на жаль, він – як і давніші "Рівне/Ровно" та "Очамимря" – належить до жанру антиутопії.

За що я не люблю цей жанр? Власне за те, що його взагалі неможливо полюбити, так само, як і зненавидіти: він просто не викликає емоцій. Світ антиутопії – це застиглий світ зла (тоді як світ утопії – це застиглий світ добра, і саме тому він у художньому плані ще нудніший). У цьому світі принципово нічого не може відбутися, хоч би як карколомно автор викручував сюжет. Якщо ж, не дай Боже, каталізаторами сюжету ще й виступають фантастичні елементи, то попри все їхнє – цих елементів – символічне навантаження, герої перетворюються в моїй уяві на персонажів комп’ютерних стрілялок, і я не знаю способу подолати свою до них байдужість. Талант автора у таких випадках майже нічого не вирішує: з погляду згаданих емоцій читання всесвітньо визнаних антиутопій Замятіна, Орвелла, Гакслі чи Сарамаго мало відрізняється для мене від розгадування кросвордів.

І на цьому з неприємним для автора покінчено, перейдемо до приємного. Бо "майже" – це все-таки не "зовсім". Крім того, Вольтер Вольтером, але значно мудріший за нього в цих питаннях Пушкін вважав, що митця треба судити не за нашими, а за тими законами, які митець сам над собою визнає. Втретє Ірванець звертається до відносно великої прозової форми – і втретє пише антиутопію. Логічно запитати: чому? А також: наскільки добре він це робить?

На рівні "виконавської майстерності" роман "Хвороба Лібенкрафта" близький до ідеалу. За винятком кількох дрібнесеньких проколів, вся решта – діалоги, дія, різноманітні відступи – виписана точно і переконливо. Окремі сцени, як, наприклад, та, де актори лопатами забивають на смерть бродячих собак, з погляду наочної достовірності не поступаються кінематографу. А тема "хвороби" головного героя роману – від перших увертюрних дзвіночків до кульмінаційного прозріння – проведена дослівно, як у класичній симфонії. Коротко кажучи, автор цілковито панує над матеріалом, а це в нашій вічно молодій літературі – явище далеко не щоденне.

Тепер – чому? Не в сенсі чому не щоденне, а чому саме жанрові можливості антиутопії так наполегливо використовує Олександр Ірванець? Я бачу щонайменше дві причини – психологічну і соціальну. На психологічну автор неодноразово натякав ще до виходу "Хвороби Лібенкрафта", стверджуючи, що цим романом він "випускає демонів з душі". Іншими – науковішими – словами, йдеться про витіснену в несвідоме сукупність уявлень і мотивів. Кожен із нас у своєму щоденному житті вимушений щось туди витісняти – щось, протилежне нашим свідомим принципам. Кілер витісняє уявлення про співчуття, політик – про порядність, повія – про цнотливість, оптиміст – про смерть.

А що в такому разі мав би витісняти Олександр Ірванець – цей пересмішник, жартівник, підскарбій Бу-Ба-Бу і ходяче втілення ідеї карнавалу? Відповідь очевидна: серйозність, застиглість, безпросвітну понурість і тому подібні, несумісні з карнавалом, зате обов’язкові в антиутопіях речі (показово, що сам автор дає своєму твору дуже адекватний жанровий підзаголовок: понурий роман). Літературознавці (зокрема – Борис Ланін) давно відзначили цю фундаментальну протиставленість карнавалу й антиутопії. Карнавал – це простір амбівалентного сміху, антиутопія – це простір тотального страху. Але водночас змальований в антиутопії світ вміє підло пристосовувати карнавальні "компоненти" до своїх тоталітарних потреб, попередньо вихолостивши їх і позбавивши життєвої енергії. Відтак галаслива радісна юрба обертається тут якимись ідіотськими "дєньпобєдними" парадами, дотепні словесні сутички – урочистими зборами з безкінечними промовами, а театрально-ігрова стихія, як бачимо у "Хворобі Лібенкрафта", – безглуздим відтисканням "царя Едіпа" від підлоги, причому, без Софоклового тексту, забороненого цензурою.

Щодо соціальної причини, то її українському читачеві навіть і пояснювати совісно. Україна сама по собі – суцільна антиутопія. Хіба що, на відміну від літературної, де назавжди сформовану дійсність змінити неможливо, у нас безнадійно погана ситуація якимось дивом ще й постійно погіршується. У зв’язку з чим напрошується висновок, що критикувати Ірванця ніколи не треба поспішати. Пригадую собі, як після виходу "Очамимрі" я дорікав автору з приводу прізвища найбільшого у тій повісті відморозка і головного Кнєзевого помічника – Азар’яна. Мине кілька років, міркував я тоді, і читач забуде остогидлі прізвища політиків, а отже, перестане розшифровувати алюзії. І що? Минуло кілька років, змінилося двоє Кнєзів – і Азар’ян знову сплив на поверхню влади. Тобто, як і передбачав Ірванець, архетипні образи не тонуть.

А якщо вже згадалася "Очамимря", то згадаємо й "Рівне/Ровно". У тому своєму першому романі автор теж змоделював наш антиутопічний апокаліпсис, яким став розкол України на ЗУР і СРУ. Натомість у цьогорічній "Хворобі Лібенкрафта" вже про жодну Україну взагалі немає мови. А є мова про знову спільну величезну державу, що розкинулася на мільйони квадратних кілометрів і покірно здихає під чуйним керівництвом єдиної (об’єднаної) партії.

Підсумуємо. Як уже було сказано, жанр антиутопії мені засадничо не до вподоби. Але якби раптом довелося вибирати лише з-поміж антиутопій, то я б вибрав для читання "Хворобу Лібенкрафта", а для реального майбутнього – "кінець світу", змальований у романі "Рівне/Ровно".
Олександр БОЙЧЕНКО