«Платити – це нормально»

Різнобічність Олега Скрипки дозволяє навіть сказати про нього так: Олегів Скрипок є багато. Тож іноді можна вибирати, з яким конкретно Олегом Скрипкою спілкуватися. Наша сьогоднішня розмова – не стільки з музикантом і лідером "В.В.", скільки з культуртрегером і організатором фестивалів "Країна Мрій" та "Рок Січ".

– Пане Олеже, "Країна Мрій" відбулася, і ніби успішно, а що нам готує цього року "Рок Січ"?

– Фестиваль "Рок Січ" дає змогу молодим українським музикантам зустрітися з широкою публікою, утвердитися на вже обраному ними музичному шляху. Головна ж суспільна мета "Рок Січі" – побудова нових стереотипів фестивального руху в Україні. Цього разу на Трухановому острові з’явиться четверта сцена, на ній пануватиме етно-рок, а сама "Рок Січ" набуде статусу екологічного фестивалю. Як і раніше, концертні майданчики будуть порівну поділені між корифеями українського року та молодими талантами. Для вас гратимуть "ВВ", "Кому Вниз", "Плач Єремії", "ТНМК", Марія Бурмака, Mad Heads XL, "Мандри" та інші. Всього ж у фестивалі візьмуть участь приблизно сорок виконавців та колективів. Квиток на один день коштуватиме 50 гривень у попередньому продажу та 100 гривень у день фестивалю.

– Досі вхід на "Рок Січ", як і на "Країну Мрій", був безкоштовним. Нині ж – платний. Чому?

– Організаційний, технічний та творчий рівні події, яка має відповідати стандартам масштабних європейських фестивалів, потребує принципово іншого бюджету, і саме з цієї причини вхід на фестиваль уперше буде платним. Платити за культурний захід – це нормально, до того ж, ціна помірна. Те, що вхід на "Країну Мрій" та "Рок Січ" досі був безкоштовним, – просто диво, й українці мають усвідомити, що такі речі рідко бувають безкоштовними. Я вже багато років робив ці фестивалі для людей, був не лише організатором, а й інвестував власні гроші. Також допомагали спонсори. Ці фестивалі стали традиційними, і тепер треба, щоби стали ще й самоокупними. Інакше вони зникнуть. Передусім для організації фестів нам потрібні стабільність і розуміння обсягів бюджету, щоби кожного наступного року ми могли впевнено формувати програму.

– А чи відчули ви якісь зміни у світі культури загалом із приходом нової влади?

– Поки що ні. Мені тільки новини страшно читати, бо, судячи з них, на українську мову таки почався тиск. А так, то взаємодія культури і влади завжди була мінімальною.

– Чи не лячно вам буде віддавати своїх дітей до школи, де вони вивчатимуть історію "від Табачника"?

– Свого часу нам у школі ще більші нісенітниці викладали. І нічого, виросли нормальними. Все одно залишаться альтернативні джерела інформації. Зрозуміло, що це маніпулювання суспільною свідомістю, щоби люди повісили собі георгіївські стрічки на антени… Але гадаю, мої діти будуть розумними і розбиратимуться в історії своєї країни. І я їм у цьому допоможу... Спочатку нам треба визнати й озвучити, що українська мова справді зникає. Український народ – великий народ, але зараз він втрачає свою мову та самоідентифікацію. А вже після озвучення проблеми можна здійснювати кроки щодо порятунку мови та культури.

– На вашу думку, хто це має озвучити?

– Ось я, наприклад, озвучив. Треба, щоби всі усвідомили, що нашу мову реально треба рятувати, як рятують рідкісних тварин, занесених до Червоної книги. Я, звісно, не науковець, але за моїми спостереженнями, якщо так триватиме й далі, то через 20-30 років українською мовою не користуватимуться взагалі, бо нинішні процеси відбуваються дуже швидко і є руйнівними як для мови, так і для держави.

– Гадаєте, наше Міністерство культури і туризму здатне ефективно протидіяти цьому?

– Наш мінкульт є рудиментарним органом, який успадкував радянську систему роботи і не змінює її. Виходить так, що люди культури перебувають в авангарді суспільства, а міністерство – навпаки. Тому ми його роботи не помічаємо. Наше міністерство настільки архаїчне, що не має впливу на сучасний культурний клімат країни.

– Будучи в опозиції до нинішньої влади, ще не думали про еміграцію?

– Доки є можливість працювати в Україні – працюватиму. Мені хотілося би не емігрувати, а експортувати український культурний продукт. Нині я маю таку можливість. Цього року в мене було дуже багато поїздок до різних країн і ще багато планую. І взагалі, радив б українцям більше мандрувати. Це допомагає об’єктивно поглянути на себе збоку.

– Знаю, що ви, як і попередній президент України, є збирачем народного краму…

– Є таке. У мене посуд, тобто все, з чого я їм і п’ю, зроблений народними майстрами. Він не лише український, а й з усього світу: карафи різні, вази. Тобто збираю побутові речі, бо я людина практична. Маю також невеличку колекцію сопілок з різних країн, колекцію дримб, свистульок усіляких глиняних і дерев’яних. А ще колекцію вишиванок, серед яких, крім українських, є і китайські, японські, арабські, індійські, норвезькі. Залюбки їх вдома одягаю.

– Ви здаєтеся дуже врівноваженим, але, можливо, є риси, які вас дуже дратують в інших людях?

– Наприклад, тупість. Через тупість у людей забирають життя, гроші, всіляко маніпулюють ними... Тупість не означає брак знань, тупість – це закритість до розвитку, спілкування. Такі люди просто впевнені у своїй темряві, і їх неможливо переконати у чомусь іншому.
Тарас ПІЦ