Войовничий пацифіст

40 років тому помер німецький письменник Еріх Марія Ремарк. На той момент він уже давно писав своє прізвище на французький лад – Remarque, був громадянином США і мешканцем розташованого в італійському кантоні швейцарського міста Локарно. Одне слово, вічний вигнанець, космополіт і – за власним зізнанням – войовничий пацифіст. Точніше, спочатку пацифіст, а вже як наслідок – вигнанець і космополіт.

І за життя, й по смерті літературна репутація Ремарка була і залишається, сказати б, якоюсь непевною. На відміну від репутації людської, яка видається майже бездоганною. 1917 року перебував на передовій західного фронту, зазнав важких поранень, був нагороджений Залізним Хрестом 1-го ступеня, від якого згодом відмовився. Після війни працював учителем і продавцем надгробних пам’ятників, театральним рецензентом і спортивним журналістом, бухгалтером і органістом у церкві психіатричної лікарні. Напередодні приходу до влади Гітлера виїхав з Німеччини і не йшов на жодні компроміси з нацистами, навіть коли секретар Герінга спеціально розшукав його у Швейцарії і "від імені рейхсміністра" запросив повернутися. В еміграції повторно одружився з Ільзою Цамбоною, щоб урятувати її від депортації. Морально і матеріально допомагав єврейським біженцям, не будучи при цьому, як сам говорив, "ні євреєм, ні лівим". До речі, про лівих. Радянський Союз Ремарк теж не любив: там, казав, "крадуть усе мною написане, видають величезними накладами, а гроші не платять".

Та й так звані окремі недоліки лише додавали йому шарму: страждав від затяжних депресій, запивав і мав незліченну кількість стрімких любовних пригод зі знаними красунями на кшталт Грети Гарбо чи Вєри Зоріної. Одна з цих пригод переросла у сповнене мук тривале кохання, художнім результатом якого став чи не найпронизливіший роман письменника "Тріумфальна арка". Не секрет, що реальним (хоч і вельми зашифрованим) прототипом героїні цього роману є Марлен Дітріх. Звільнитися від чарів "маленької милої мавпочки" Ремаркові вдалося у шлюбі з колишньою дружиною Чарлі Чапліна і також акторкою Полетт Годдар...

Але повернемося до власне літератури та, як сказано, непевної репутації Ремарка в ній. Гадаю, проблема, з якою зіткнувся Ремарк, для багатьох письменників стала б зовсім не проблемою, а втіленням найсміливіших мрій. Одного лише роману "На західному фронті без змін" у світі було продано більше примірників, ніж, наприклад, усіх українських книжок за роки нашої "незалежності" разом узятих. Крім того, романи Ремарка активно екранізував Голівуд, залучаючи до цього процесу свої найкращі сили. Скажімо, автором сценарію "Трьох товаришів" був Скотт Фіцджеральд, головну роль у "Тріумфальній арці" зіграла Інгрід Бергман, а стрічка Льюїса Майлстоуна "На західному фронті без змін" здобула два найважливіші "Оскари" – за найкращий фільм і за режисуру. Любов читачів, багатомільйонні наклади і відповідні гонорари: чого ще бракує письменнику для щастя?

Ремаркові однак бракувало. Йому бракувало визнання з боку "високочолої" критики, в очах якої надмірний успіх завжди виглядає підозріло. Що ж, зазвичай ці підозри є небезпідставними. Адже на світі просто фізично не може бути такої численної аудиторії з вишуканим естетичним смаком. Утішатися ж популярністю серед неотесаної публіки – заняття, гідне "митців" штибу Філіпп Кіркорова, а не претендентів на Нобелівську премію. Як писав інший німецький прозаїк Ганс Еріх Носсак, "коли мій твір досягає успіху, то моє перше запитання: в чому я помилився?".
Чи скептичне ставлення критиків до творчості Ремарка було справедливим? Ніде правди діти: якоюсь мірою так. Як на письменника, який вступив у літературу після Пруста, Кафки і Джойса, у Ремарка трохи забагато ефектних фраз і сентиментальних сцен. Щоправда, й екстремального життєвого досвіду він замолоду набрався не до порівняння більше, ніж згадані "стовпи модернізму". І саме як виразник цього автобіографічного досвіду Ремарк досі заслуговує на довіру, бо в глибині душі навіть дуже елітарний читач здогадується: "Коли тебе хапають за горлянку, від снобізму не залишається й сліду".

Змагання героя з особистими, професійними чи політичними обставинами, які схопили його за горло, присутнє і в "Трьох товаришах", і в "Тріумфальній арці", і в "Чорному обеліску" (можливо, найвдалішому з художнього погляду творі письменника), та все ж візитівкою Ремарка заслужено вважають виданий 1929 року роман "На західному фронті без змін". Цікава деталь: перше видавництво, до якого звернувся автор, – S. Fischer Verlag – рукопис відхилило, мотивуючи це тим, що ніхто не захоче читати книжку про війну через десять років після її закінчення. І припустилося фатальної помилки: не кажучи вже про абсолютний тиражний рекорд в історії Німеччини, роман Ремарка виявився ще й тематично новаторським, оскільки раніше за "Прощавай, зброє!" Хемінгуея та "Смерть героя" Олдінгтона заговорив не просто про війну, а про "втрачене покоління" на війні. Тобто про покоління молодих людей, які, не досидівши за шкільними партами, опинилися в окопах, щоб втратити там або власне життя, або всі ілюзії щодо нього. "Ми можемо вижити, – каже герой-оповідач Пауль Боймер, – але чи будемо ми жити?"

Лірична інтонація у поєднанні з натуралістичними описами картин бою, легко розгадуваний підтекст, чорний фронтовий гумор – це ті формальні засоби, які забезпечують романові належний естетичний рівень. Але є в ньому ще одна – змістовна – особливість, яка виводить значення "На західному фронті без змін" далеко за межі літератури. Це – вільне від ура-патріотичної тріскотні ставлення автора до війни. Війна швидко перетворила добровольця Ремарка на переконаного пацифіста. І справа тут не лише в тому, що на війні гинуть люди: смерті ми всі дочекаємося так чи так. Значно гірше, що війна деформує людину, вибиває з неї весь тисячолітній запас культури й опускає до рівня тварини, чиє існування починає обмежуватися задоволенням інстинктивних потреб.
Ось цього "оскотинення" людини Ремарк не міг вибачити війні і з огидою покинув батьківщину, коли побачив, що вона прямує до нової гуманітарної катастрофи. Втім, інколи трапляються батьківщини, здатні і в мирний час викликати подібні відчуття.
Олександр БОЙЧЕНКО