Сергій Жадан (нар. 1974) – поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Автор поетичних збірок "Цитатник",
"Генерал Юда", "Пепсі", "the very very best poems, psychodelic stories of fighting and other bullshit" (вибрані вірші 1992-2000), "Балади про війну
і відбудову", "Історія культури початку століття",
"Марадона", "Ефіопія", "Лілі Марлен", а також книг прози "Біг Мак", "Депеш Мод", "Anarchy in the UKr",
"Гімн демократичної молоді" та "Ворошиловград".
Виступ Сергія Жадана у рамках фестивалю
Meridian Czernowitz відбудеться 5 вересня.
***
Кожного разу, коли вони зустрічалися,
коли сварилися і сперечалися,
все перекочувалося і не закінчувалось,
і кожного разу повітря засвічувалось,
з очей виганяючи найменший сумнів,
і історія їхніх дивних стосунків
не мала продовження і жодного змісту,
але варта того, щоби її розповісти.
Коли вони втомлювалися і поверталися,
коли вивітрювалися і не віталися,
боролися вперто зі своїми видіннями,
і говорили тільки з псами і тінями,
вони трималися болю і відчаю,
знаючи, що тільки їхньою вбивчою,
понівеченою, північною ніжністю
можна посперечатися з вічністю.
І коли їх вчергове ламало і кидало,
і планети над ними пливли розхитано,
коли їх знаходили ранками тихими,
відслідковуючи їхнє дихання,
вони зупинялися в мороці теплому,
й освітлювали навколишню темряву
зірками, сигналками й сірниками,
переплітаючись язиками.
І кожного разу, коли їх відспівували,
відстрілювали і хором підспівували,
ніби життя кримінальних ангелів
вичитували з церковних євангеліїв,
переповідали їхню історію,
темну, спотворену і нескорену,
переписану,
недоговорену,
ними самими
вкотре повторену.
***
Це і є життя –
її серцебиття,
її медичні картки,
її проїзні квитки,
кожна з її речей,
фарба довкола очей,
час, який минає,
коли вона засинає.
Це й була боротьба –
чорна скашна труба,
братні хрипкі баси,
вимотані голоси,
вересневі міста,
вся її гіркота,
терпкість, яка зникає,
коли вона замовкає.
Коли стирає листи,
залишає пости,
падає в ліжко своє.
Коли усе, що є:
подорожні мішки,
бібліотечні книжки,
бите армійське взуття –
це і є життя,
коли застуда стара,
коли вона завмира,
і говорить, стривай,
давай пізніше, давай
іншим разом, бери
випалені прапори,
які я сама несу,
в нас ще стільки часу.
В неї місяць в руці,
змії в рюкзаці,
співи в голові –
злагоджені,
хорові.
***
Колись вона жила в цьому будинку,
і поверталася серед ночі додому,
минала школу і трамвайну зупинку,
яку перенесли кілька років потому.
Коли була зима й вона не мала роботи,
сусіди бачили, як вона сидить і читає,
дивлячись на засніжені дахи навпроти,
схожі на рисові поля в Західному Китаї.
А влітку, коли приходили ранки
і зливи стягувались і виливалися,
у барі внизу юні американки
пронизливо співали і цілувалися.
Цілування було безкінечно-довге,
співали вони жагуче й фальшиво.
Я сподіваюсь, їй тут завжди було добре,
не було порожньо і не було паршиво.
Сподіваюсь, усі ці безнадійні поети,
що постійно тут крутяться в тузі й бентезі,
хоча би іноді позичали їй сигарети
і присвячували свої жахливі поезії.
***
Мулярі зранку починають роботу,
вивершують стіну дзвінкими кельмами,
ніби не мають іншого клопоту –
відділяти світло від темряви.
Діти зупиняються, задирають голови,
розглядають картонку неба, на сонці згорілу,
мріють стати мулярами із залізними горлами,
і мати повні кишені сонячного пилу.
А в їхніх порваних підручниках
лише порох і прізвища померлих поетів,
жодного золота на обручках,
жодних небезпек і жодних секретів.
Коли настає обідня перерва
робітники дістають хліб і овочі,
і навколо будинки високі, ніби дерева,
а з радіо вилітають пісеньки дівочі.
І діти заздрісно дивляться на робітничі блузи,
на скрипучі ліфти, що рухаються в хмарочосі.
І їхні серця волокнами кукурудзи
застигають в повітрі, відчуваючи осінь.
***
Вже кілька днів стояла спека,
і сонце ховалося між тополями.
В будинку напроти була аптека
де вони купували бинти і знеболювальне.
Лежали розпечені квартали,
ніби розсипані монети.
В помешканні, яке вони винаймали,
вночі нагрівалися усі предмети.
Нагрівалися фінки і відмички,
одяг із запахом нікотину,
нагрівались бензинові запальнички,
в яких уже давно не було бензину.
Темніли повіки її обважнілі,
і дерева за вікнами відкидали тіні.
Нагрівались порізи на її сухожиллі,
нагрівалися кулі у нього в тілі.
І коли вона торкалася повітря рукою,
нагрівалося повітря – чорне й прозоре.
До ранку було тихо, і тиша була такою,
що чути було, як їм сниться море.
