Згадуючи Василя Кожелянка

Теоретично всі розуміють: не помирає лише ненароджений. На практиці ж від цього розуміння користі мало. Особливо – коли смерть передчасно забирає людину талановиту, сповнену енергії і творчих задумів. 22 серпня минуло два роки, як помер Василь Кожелянко. Здається, ми починаємо вже потроху звикати до думки, що його немає. Але два роки – це надто мало, щоб цілком усвідомити масштаб утрати. Безперечно, Василь належав до найяскравіших журналістів нашого краю і саме як гострий та дотепний політичний оглядач здобув визнання у широкого буковинського читача. Водночас для шанувальників поезії він був передусім поетом, автором збірок "Терновий іній", "Білий і рудий", "Семибарвний кінь", "Як вчив Кожелянко-цзи". Найбільшого ж успіху на загальноукраїнському рівні досягли його "альтернативноісторичні" романи на чолі з "Дефілядою в Москві" та детективно-історичний "Срібний павук", хоча в останні роки сам Василь дедалі більше схилявся до реалістичної прози на зразок зібраних у книжці "Логіка речей" оповідань або досі неопублікованого роману "Діти застою". Художню вартість Кожелянкових творів та їхнє місце в історії української літератури колись оцінять літературознавці. Ми ж у ці дні просто поминаємо його і дякуємо всім, кому так само боляче, як нам.

Олег Скрипка:

Із Василем ми познайомилися вже тоді, коли він став моїм найулюбленішим письменником. Разом із дружиною перечитували усі його твори. Спілкувалися із Кожелянком через друзів, однак довго не могли зустрітися. Він зрідка бував у Києві, а я постійно гастролював. Так і обмінювалися своїми здобутками: я передавав йому диски "ВВ" та етнічної музики нашого видавництва, а він – свої романи. Особливо приємним був той факт, що Василь глибоко вивчав сучасну українську музику і був її справжнім фаном… Коли наш спільний товариш прийшов із ним до мене додому, Василь не вдавав із себе важливого пана, хоча був для нашої сім’ї справжньою величиною. Він вразив мене особливою філософією буття. Так, ніби просто все у нього складалося. Ніби ніколи у нього не було проблем. Ось ця скромність, мудрість і непоказність вразили. Мій улюблений твір – "Людинець". Прочитав його напередодні Помаранчевої революції. Це ж треба було мати таке особливе чуття, щоби все передбачити! Не можу назвати Василевої книжки, яку би не прочитав. З-посеред інших письменників він залишається для мене найкращим. Бачилися всього двічі, однак склалося враження, начебто ми товаришуємо уже сто років".

Сергій Пантюк:

"Мені надзвичайно важко писати про Василя Кожелянка. Розум відмовляється миритися з жахливим фактом його відсутності на цьому боці світу... Але я таки встиг на похорон, і так сталося, що саме мені випало зачиняти "двері" його останнього тісного помешкання. Прикріпляючи віко до труни, тихенько попросив пробачення, що мушу це робити, бо 18 років тому саме Василь навстіж прочинив мені, молодому і неамбіційному провінціалові, двері у світ, який називається літературою. Він перший серйозно поставився до того, що я робив, справедливо й безжально визначивши у сірій масі, яку я вважав своєю творчістю, те, що заслуговує на увагу, і "повну фіґню"… У мистецьких колах існує тенденція приписувати себе до друзів відомих людей, які полишили цей світ. Так от, у випадку з Кожелянком нікому не треба "примазуватися": навіть із незнайомими людьми він спілкувався так, наче це був його хороший приятель. Він нікого не ображав, не пліткував поза очі, а коли його кликали у спільники щодо критики чи засудження когось, лише високо зводив брови і плечима знизував, мовляв, воно, можливо й так, не знаю. Хоча громадянську позицію завжди мав доволі жорстку й однозначну".

Олександр Iрванець:

"Василь Кожелянко стартував на сторінках "Сучасності" своєю "Дефілядою" – принаймні для мене, бо раніше я цього імені не знав. Потім з увагою й цікавістю слідкував за його творчістю. Вражала продуктивність: нові романи з’являлись неймовірно швидко, проте це не позначалося на їхній якості. У тому сенсі, що якість була стабільно високою. Особисто я з Василем бачився разів 4-5 у житті, у більших компаніях, поспіхом, і все мріяв, що ось, колись трапиться момент, і ми з ним сядемо при чарці, гарно поспілкуємось і задружимося. На жаль, не сталося. Тепер це хіба що у райських кущах здійсниться. Якщо мене туди впустять".

Олександр Бойченко:

"Василь не належав до надто близьких мені письменників. Але серед письменників він належав до дуже близьких мені людей. Мабуть, найбільше мене захоплювало в ньому лагідне поєднання ґрунтовності й самоіронії. Писання роману і будування хати, готування сніданку і газетне коментування подій тижня – до кожного з цих і десятків інших занять він підходив з неодмінною професійною серйозністю. І з такою ж неодмінною іронією завжди ставився до результатів своєї діяльності. Рідкісна риса на ярмарку нашої марноти… Люди – не цегла. Але, мабуть, кожен із нас – свідомо чи несвідомо – вибудовує навколо себе стіни з близьких людей. Не обов’язково щодня їх торкатися: досить знати, що вони є на місці. Ми будуємо стіни, бо прагнемо затишку, хоч і здогадуємося про марність власних зусиль. Натомість у смерті свої забавки. Час від часу вона робить проломи у наших стінах, напускаючи холоду і нагадуючи нам, що вони взагалі не наші. Іноді пролом вдається замурувати, іноді – ні. З того місця, де стояв Василь, я ще довго відчуватиму протяг". 

Оксамит України

неправильні мелодії
фальшивих інстру-
мЕнтів
ментІв
розстрижених тривожний хор
не біколор
а фіолетові важкого оксамиту
прапори
із перекинутими золото-
хрестами
Христа ми
із липового тешемо поліна
коліна
наші мозолясті мов квітки

кіннота наша
теж неправильна
бо коні на протезах
а вершники хоч ЗА
проте архістратеги ПРОТИ
і так повзе оця жива ріка
під небом темно-пурпуровим
зі схрещеними блискавками
(заплавлені у цину
золоті нитки)

під фіолетом темних прапорів
із золотом обернених хрестів
на оксамиті
на оксамиті України

Василь Кожелянко
"Діти застою" (уривок)

Як відомо, будь-яка слава задурно не минає, тобто за все завжди треба платити. Слава Василя Годюра як головного отамана "бандерів" у краї впала в очі місцевим кримінальним злочинцям, яких збитих у банди у ті часи розплодилось, як багато років по тому – коли прапор боротьби за Україну підхопив уже відважний борець Пантелеймон Людинюк – колорадських жуків на барабулі. Прості, невчені, національно несвідомі бандюки нападали на села, грабували-вбивали-ґвалтували і називали себе "бандерами", мовляв, вони ґвалтують комсомолок, забирають гроші у людей, ріжуть учителів за вільну Україну, а ходять під отаманом Годюром. Та чомусь ці "бандери" десятою дорогою обходили енкаведистів і озброєних стрибків, а розбивали заможних, але беззахисних ґаздів. Коли Годюр довідався про цих "борців", він так розлютився, що мало не смикав на собі чупер. Заспокоївшись, він наказав сотні відкласти на якийсь час війну з комуністами, а зосередитися на відстрілі самозванців.

Пантелеймон Людинюк, серед інших історій про Годюра, почутих від старих людей, пам’ятав і таку: "Кам’янчани Петро Митра Тодорового і Дьордій Пентелея Думитрашового з кута Винне озброєні ходили довколишніми селами, нападали на людей, грабували їх і казали, що вони "бандери". Василь Годюр з двома хлопцями підстеріг їх у Михальчі, коли вони розбили поважного ґазду Івона Василіки Пуздрякового, і злапав. Відібрав у них ґвери, повернув добро розбитому ґазді, а тих запитав, чи вони письменні. Ті відповіли, що до школи ходили, але чи письменні, чи ні – не знають. Тоді Годюр у хаті врятованого ним ґазди звелів бандитам писати, що вони такі й такі, ходили селами розбоєм і казали, що вони Годюрові бандери. Ті писали – по-українськи, але румунськими буквами. Коли закінчили, Годюр наказав їм підписатися, крім того, прикласти до паперів відбитки пальців. Ті все зробили і вже думали, що скапали. Але все лише починалося. Годюр зняв свій шкіряний німецький офіцерський плащ, під яким була уніформа майора енкаведе, і повів розбійників до сільради. Там він передав папери із зізнаннями бандитів голові, наказавши відвезти їх в обласне управління енкаведе, а дурних "бандерів" розстріляв. Серед білої днини, на очах голови і секретаря, просто на ґанку сільради. Коли з району приїхала міліція, Годюр був уже далеко. Казали, що того року він постріляв ще зо штири банди, в тому числі й найзапеклішу банду Чічки і Свічки. Більше кримінальники на бандерів не перебиралися".