Наталка БIЛОЦЕРКIВЕЦЬ

Наталка Білоцерківець народилася 8 листопада 1954 року на Сумщині. 1976 року закінчила філологічний факультет Київського університету. Від 1986 року працює в часописі "Українська культура". Авторка шести поетичних книжок та збірки літературно-критичних есе. Останні дві збірки поезії – "Алергія" та "Готель Централь" – були відзначені нагородами національного конкурсу "Книжка року". Вірші публікувалися багатьма мовами світу, зокрема англійською та німецькою, а наприкінці 2009 року вибране "Троянда і ніж" з’явилося окремою книжкою у Польщі. 3-5 вересня цього року Наталка Білоцерківець візьме участь у поетичному фестивалі Meridian Czernowitz.

HOTEL CENTRAL

кому-небудь

в одному з міст де у непевний час
примхлива доля привітає нас
де вечорами в ресторанах джаз
уранці – дзвони з-під готичних арок
там на каналах лілії цвітуть
там каву п’ють а потім пиво п’ють
і зграями летять в солодку путь
велосипеди осяйних школярок

їх рюкзаки яскраві і легкі
їх ноги довгі стегна їх вузькі
о боже мій і ми були такі
ще десять двадцять тридцять років тому
але облиш свій безпритульний жаль
у кожнім місті є Готель Централь –
для тих хто як і ти ніхто нікому

тут розкладеш нехитрий статок свій
контактні лінзи витягнеш з-під вій
обмиєш плоть дістанеш свій напій
натиснеш кнопку платного каналу –
і все що хочеш; і як хочеш теж;
заплющиш очі ввійдеш і візьмеш
і музика нічна не знає меж
у камерах твого Готель-Централю

о третій ночі із небесних заль
Бог наче Босх зійде в Готель Централь
з інсектами що грають на кларнетах
з москітами що п’ють покірну кров
із жабами і слимаками; знов
із рибами; і вся твоя любов –
немов ікра в пекельних кабінетах

немов розмазана по стінах боротьба
слабкого і нещасного раба
людини – і караючого Духа
він твоє тіло ліпить і згина
а потім кида в повний чан лайна
а потім двома пальцями вийма
обтрушує і дивиться і слуха

як перший погляд ніжного жалю
як перший дотик як сумне "люблю"
як спалах сонця в згинах перкалю –
Готель Централь стрічає новий ранок

і кожен день – немов останній шанс
і кожна ніч – як у останній раз
і над лілейними каналами летять
велосипеди трепетних школярок

***
Кохання в Києві страшніш од венеційських
прекрасних пристрастей. Порочні і легкі,
летять метелики на сяючі свічки –
на мертвій гусені горять блискучі крила!
Весна каштанні свічі запалила!

Дешевої помади ніжний смак,
міні-спідничок виклична невинність,
і ці чуби, поголені не так, –
але хвилює образ, спогад, знак...
як шлягера трагічна очевидність.

Ти тут помреш від підлого ножа,
і кров твоя проступить, мов іржа
в новому "Ауді" на закутках Татарки.
Ти тут з балкону, з неба, полетиш
на свій брудний, маленький свій Париж
у білій блузці референта-секретарки.

Не одрізнити шлюби від смертей...
Кохання в Києві страшніше від ідей
нового комунізму: в ночі п’яні
виходять привиди із Лисої гори,
несуть в руках червоні прапори
і горщики червоної герані.

Ти тут помреш від підлого ножа,
ти тут з балкону, з неба, полетиш –
в новому "Ауді" із закутків Татарки
на свій брудний, маленький свій Париж –
і кров твоя проступить, мов іржа,
на білій блузці референта-секретарки.

КАМІНЬ

У юрбі між людей, там де галас і сміх,
голос плоті і втіхи, –
наче камінь в пустелі, відкритий для всіх,
я стоятиму тихо.

Під поверхнею шкіри і шрамів і плям –
чути шелести чорні.
Кам’яною рукою затиснений там
імпульс магми і форми.

Там од кінчиків вій і до кінчиків ніг –
ті, що снились ночами;
навіть ти, хто останній у списках моїх,–
із твоїми перснями!

Ніби гудзики, зірвані з марних одеж, –
зорі, зірвані з неба.
Кам’яною рукою скерований жест
усередину себе.

ДЕНЬ ОПІСЛЯ

Знесли з горища ящик старих паперів.
Мовчки сиджу на підлозі над мотлохом давнім,
слухаю дзвони дзвіночків травневого світла.

Серед учнівських конспектів дівочий щоденник,
запис обірваний вже на десятій сторінці,
дата відсутня. Записки, листівки, листи,
деякі з них... – але, мабуть, я більш не побачу
авторів почерків цих божевільних листів.

Стос фотографій, багато іще чорно-білі.
З ними сиджу на підлозі у променях світла.
Ніби акваріум, колба скляної веранди,
де метушаться відбитки забутих облич.
Але не можу одного знайти, що шукаю.

Дата напевно нічого б мені не сказала,
тільки щось трапилось там, на десятій сторінці:
чорні широкі зіниці іскристих очей,
біле сум’яття іще не засмаглої шкіри,
колба скляного повітря наступного дня.

ДІВЧИНА З КАВ’ЯРНІ

прощаючись – можливо назавжди
напевно назавжди –
старі коханці
в чужому місті забрели сюди

два столики під липами стояли
вони собі сиділи і мовчали
і дівчина їм каву принесла
і неймовірно юною була

було шовкове стрижене волосся
тату довкола ліктя обвилося
її коліна голі і сумні
вона говорить тільки "так" і "ні"

і за її тату у вигляді змії
за усмішку просту за кожне "yes" її
і за останнє "no" що їм готує Бог
ту каву як вино вони пили удвох