Цікаво, чи нинішні підлітки також ховаються з книжками Мопассана від батьківських очей? Навряд чи. Тобто, може, й ховаються, але радше не з книжками. А ось у часи моєї пізньорадянської юності цей скандально-блискучий автор слугував "просунутим" читачам перехідного віку за одного з головних провідників до таємниць дорослого життя. Не можна сказати, ніби нам його забороняли читати: просто, як відомо, в СРСР сексу не було, а в Мопассана він був, тому, наприклад, роман про чоловіка-повію "Любий друг" або численні новели про жінок тієї ж професії наші батьки зараховували до категорії "підростеш – прочитаєш".

Репутація Мопассана була (та й залишається) не те, щоб поганою, але якоюсь двозначною. З одного боку, його письменницький талант є беззаперечним, що однаково визнавали та продовжують визнавати і читачі, і критики, і колеги-письменники. За життя Мопассан досяг слави і гонорарів поп-ідола, переслідуваного натовпами готових на все шанувальниць, після смерті перетворився на класика французької новели, про якого Сомерсет Моем прямо сказав: "Я вважаю його найкращим новелістом ХІХ століття". Прозаїком найвищого світового рівня називали Мопассана також Тургенєв і Толстой, Цвейг і брати Манни, Голсуорсі і Драйзер… З іншого боку – геркулесівські сексуальні розваги, нескінченні борделі, спокушені заміжні аристократки, позашлюбні діти, ефір і гашиш, кокаїн і морфій, сифіліс і жалюгідна смерть у божевільні.

Задля справедливості треба сказати, що сам письменник був категорично проти "роблення слави" на скандалах: "Якщо колись я стану такий відомий, щоб допитливі нащадки зацікавилися таємницями мого життя, то від самої лише думки, що тінь, де я ховаю своє серце, буде освітлена друкованим словом – усіма цими викриттями, посиланнями, коментарями – наганяє на мене страшну нудьгу й нездоланний гнів… Усе, що я пишу, віддане читачам, критиці на їхній суд і цікавість, однак я волію, щоби все, що стосується мого життя і моєї особи, не було розголошено". Що ж, не бажаючи накликати на себе потойбічний "нездоланний гнів", не розголошуватиму подробиць Мопассанового життя і я. Нагадаю лише, що сповнений цих подробиць біографічний роман Армана Лану "Любий друг Мопассан" давно існує в українському перекладі.

Тим часом – творчість. "Я увійшов у літературне життя, як метеор, і покину його, як блискавка", – сказав якось письменник. Так і сталося. Від моменту публікації першої Мопассанової новели "Пампушка" до цілковитої втрати ним працездатності минуло заледве десять років. За цей час він написав шість романів, майже триста новел і близько чотирьох сотень більш-менш журналістських текстів. Не єдиним, але найважливішим вчителем – сказати б, літературним батьком Мопассана – був Гюстав Флобер. Старшим літературним братом – Еміль Золя. На тлі цих двох реформаторів французької прози у Мопассана ніби й немає нічого нового. Зате він зумів так гармонійно синтезувати їхні впливи, увібравши все цінне і відкинувши все, на його думку, зайве, що в підсумку перевершив обох. Флобер відкрив перед французькою літературою нові психологічні й стилістичні горизонти, але так захопився проблемою естетичної досконалості, що "пересушив" свої твори, і вони стали важкостравними. Золя розробив натуралістичну концепцію спадкової залежності і писав легко, але надто багато й квапливо, тож до художньої довершеності його романам зазвичай далеко. Мопассанові вдалося знайти золоту середину і поєднати легкість Золя з точністю й глибиною Флобера.

Як це найчастіше буває, починав Мопассан із віршів, але особливих вершин у поезії не здобув. Здобув натомість у новелістиці, за яку його передусім і цінують на батьківщині. "Я повернув Франції смак до новели", – говорив письменник і абсолютно мав рацію. Трохи спрощуючи, цей успіх можна пояснити так: Мопассан застосував до жанру новели літературну теорію свого вчителя Флобера, яку той намагався втілити в романах. За іронією долі, теорія ця, заснована на принципі авторського невтручання, "наукової" об’єктивності й опосередкованого психологізму, до складного й багаторівневого жанру роману не дуже пасувала. До новели ж вона підійшла ідеально. І не просто підійшла, а піднесла цей – початково анекдотичний – жанр до рівня "високої" літератури. Зберігши такі традиційні новелістичні риси, як лаконічність, напруженість сюжету і несподіваний фінал, Мопассан збагатив новелу ненав’язливим психологічним аналізом і змусив читача мовби самостійно доходити потрібних йому – Мопассанові – висновків.

Згадати хоча б ту ж хрестоматійну "Пампушку". Час дії – франко-прусська війна. В одному диліжансі з Руана до Гавра їдуть десятеро осіб – певний зріз французького суспільства: аристократ, фабрикант і виноторговець із дружинами, політик-демократ, дві черниці і повія на прізвисько Пампушка. В дорозі диліжанс затримує прусський офіцер. Його вимога – ніч із Пампушкою, і тоді всі зможуть їхати далі. А ні, то ні. Кілька днів Пампушка відмовляється, вважаючи ганьбою для себе поступитися окупантові. І кілька днів добропорядні пані й панове разом із благочестивими черницями вмовляють її зробити це – не заради пруссака, а заради них. Врешті-решт Пампушка приносить себе у жертву справі спільного порятунку. Та щойно вона переспала з прусським офіцером, як відпущене на волю товариство замість вдячності з огидою відвертається від неї. Мопассан не висловлює своєї думки з приводу зображених подій, але, гадаю, із самого розвитку сюжету читач і так легко здогадується, де насправді в цій новелі проститутки, а де порядна людина. До речі, професійні повії та інші "низи суспільства" дуже часто у фіналі Мопассанових творів виявляються значно людянішими і більш гідними поваги, ніж ті, хто мав би бути шляхетним за походженням чи статусом.

А ще, як правило (звісно, не без винятків), жіночі образи у Мопассана є виразно "позитивнішими", ніж чоловічі. І причина тут не лише у своєрідній вдячності письменника протилежній статі, яку він добре знав і послугами якої ненаситно користувався. Причина – у загальній життєвій філософії, згідно з якою природа і суспільство становлять чітку антагоністичну пару. До суспільства – зокрема під впливом трагічного песиміста Артура Шопенгауера – Мопассан ставився з неприхованою зневагою, тоді як природу в усіх її проявах обожнював. Логічно (як на ХІХ століття), що відповідальними за потворність суспільства в очах Мопассана були чоловіки, натомість жінки виступали органічною частиною або й уособленням природи, як це бачимо у художньо найвдалішому його романі "Життя". І не так важливо, що герой "Любого друга" Жорж Дюруа, на перший погляд, виграє свою битву за місце під суспільним сонцем, а героїня "Життя" Жанна де Во зазнає постійних втрат і розчарувань. Бо у віддаленішій перспективі перемоги Жоржа все одно рано чи пізно загубляться у непролазних лабіринтах людської марноти, а поразка Жанни, навпаки, обернеться залученням до споконвічних законів буття.

Чи Гі де Мопассан справді саме так розумів двох своїх найвідоміших героїв? Не знаю. Знаю лише, що суспільство з усіма його вадами досить швидко поглинуло Мопассана-людину, але Мопассан-письменник встиг залишити по собі не одну сотню сторінок, які пережили його, переживуть і нас із вами.
Олександр БОЙЧЕНКО