Познайомитися ближче з поетом, есеїстом, перекладачем і вже майже прозаїком Андрієм ЛЮБКОЮ чернівецька публіка матиме можливість на початку вересня у рамках міжнародного фестивалю Meridian Czernowitz. А сьогодні у нас – легка артпідготовка до майбутнього знайомства. На прикладі Любки я вкотре переконуюсь, що біографія – це не кількість прожитих років, а їхня якість. Попри свою ранню молодість, Андрій уже встиг багато чого: народитися в Ризі, закінчити Мукачівське військове училище, взяти участь у Помаранчевій революції (хоча з огляду на вік не дуже мав право це робити), долучитися до акцій протесту в Білорусі і посидіти трохи у тамтешній в’язниці, здобути диплом українського філолога в Ужгородському університеті, видати збірки віршів "Вісім місяців шизофренії" та "Тероризм", стати лауреатом літературної премії "Дебют" і т.ін. Одне слово, поговорити з Андрієм Любкою є про що.

– Початок твого "життєтворчого шляху" зовні виглядає досить дивно: з Латвії – через українське військове училище – до української літератури. Чи, може, в цьому всьому була якась невидима внутрішня логіка?

– У Латвії я народився майже випадково, збіг обставин: мама навчалася там у медуніверситеті (і не довчилася, бо народила мене на першому курсі), а батько там само – у військовому інституті. У Ризі я пробув рівно місяць, а потім лікарі відправили мене додому помирати: я народився з купою хвороб, астмою і вадою серця, але Україна мене якось врятувала, що тішить, принаймні мене. А батько був військовим, він через рік після мого народження загинув, ось я і вирішив теж стати воїном, у цьому всьому можна шукати фройдистські штучки, і вони там, напевно, є. У військовому училищі я почав писати більш-менш серйозні вірші, писав щось і до того, у школі, але то було безнадійне. Для училища я навіть спробував написати гімн, вийшла якась пафосно-патріотична потвора, зрештою, як усі гімни. Хоча, підозрюю, моїй мамі такі вірші сподобалися б більше, ніж те, що я пишу тепер. Зараз цікаво було б написати гімн для цього училища жорстким верлібром, це було б концептуально. Коротше кажучи, шлях мій не був встелений трояндами чи терновими вінками, він взагалі нічим не був встелений, але починав я, як і всі нормальні класики, з війни і патріотичних гімнів, з графоманії, словом.

– Ти щойно повернувся з Варшави, де провів півроку на стипендії Gaude Polonia. Чим ти там займався? І чи побачив у культурному житті Польщі щось таке, чого нам, на твою думку, бракує?

– У польській столиці я переважно писав і читав, вчив потихеньку мову і знайомився з дівчатами, можна було б підвести якісь статистичні підсумки, але якщо говорити коротко, то я написав роман. До цього я вже кілька разів починав якісь такі масштабні штуки, але ніколи не доводив справу до кінця, бо текст переставав мені подобатися ще в процесі писання. А тут сів і написав, у цьому сенсі можна собі галочку поставити. Можна ще сперечатися про його художню якість, але, думаю, після внесення правок з того все-таки вийде щось путнє. У грудні поїду на стипендію до Латвії, там, на березі Балтійського моря, і завдам собі клопоту з дописуванням і переписуванням. Крім того, написав з десяток віршів, чим майже завершив корпус нової поетичної книжки, навіть назву для неї придумав: "Сорок доларів плюс чайові". Впорядкував українське число польського "товстого" журналу "Tygiel Kultury", там буде майже вся вартісна молода українська література – від Наталки Сняданко до Грицька Семенчука, есеї Миколи Рябчука і Ярослава Грицака, огляд культурних подій останніх десяти років. До кінця листопада буде вже й паперова версія. А щодо того, чого нам бракує, – знаєш, нам усього бракує, особливо в культурі. Здається, Сергій Жадан писав, що Помаранчеву революцію треба було почати з гарматного залпу по управліннях культури. Так ось, я не розумію, чому жоден літак не падає на Міністерство культури, чим воно гірше від американського Торгового центру? Ой, за останнє речення мене, певно, на допит в СБУ викличуть – згідно з новою модою...

– До речі, про політику. Вона у твоєму житті відіграє хоч і не головну, але й не епізодичну роль. Ти виїжджав на стипендію якраз між двома турами президентських виборів. Чи помічаєш тепер якісь зміни в Україні?

– Політика, риболовля і жінки – це найбільш азартні речі в нашому вбогому житті, зрештою, більше нічим і займатися. Але з політикою я зав’язав майже два роки тому. І хоч тепер мене кличуть висуватися в Ужгородську міськраду від "Батьківщини", але це вже не моя дорога. Доки в тобі нуртує юнацький максималізм, можна й робити щось таке, але з часом стає дедалі більше скептицизму. У другому турі я голосував в українському посольстві у Варшаві, а позаяк (привіт, Юрку!) у мене було посвідчення журналіста, то навіть спостерігачем там зареєструвався. Це був розпач, коли ситуацію зубами хотілося тримати, адже було зрозуміло, що ми прямуємо у минуле. Ну, не вийшло, спробуємо ще раз. А доки країною керують великі тупі предмети і старі маразматики-"реформатори", варто просто писати вірші, робити свою роботу і час від часу чистити кулемети в стрісі. Я ось щойно з Тиси (двотижнева риболовля – незлецький спосіб акліматизації в Україні), тому можу сказати, що після приходу Януковича до влади навіть риба якось менше клює.

– Нещодавно наш спільний друг і твій поетичний "хресний батько" Юрій Андрухович наробив багато галасу заявою про необхідність відділення від України Донбасу і Криму: інакше нашій державі ніколи не стати ні українською, ні європейською. Тобто – власне нашою. Водночас серед твоїх друзів-поетів є чимало й таких, хто категорично з думкою Андруховича не погоджується. На чий бік у цій дискусії станеш?

– Друзі-поети хай почитають біографії їхніх попередників: 1918 року всі – від Тичини до Сосюри – були на фронті, а не боролися з режимом пиятикою і різними дурницями. Я погоджуюся з думкою, що митець має бути поза політикою (бо інакше можна стати таким, як Павличко чи Драч або, борони Боже, Яворівський), але бувають моменти, коли той-таки письменник має висловити свою громадянську позицію. Думаю, краще дослухатися до Андруховича, ніж до Симоненка чи навіть Ющенка. Ми живемо у ХХІ столітті, і Україну хотілося би бачити адекватною й цілеспрямованою. Тому – якщо вони й надалі не поділятимуть наші цінності і бридливо кривитимуться, коли я купуватиму квиток у Ялті, – Кримові й Донбасу справді треба дати можливість піти у вільне плавання. Єдине, на чому варто наголосити, це те, що Крим треба віддати кримським татарам, у цьому ми їм мусимо особливо допомагати, бо вони на нашому боці. Сльози ж про святу й соборну нашу земельку треба витерти і визнати, що Крим нашим ніколи не був. А якщо нам вдасться показати клас у розвитку, то років через двадцять Донецьк сам до нас попроситься, а ми вже тоді будемо вирішувати. Головне ж – не Донбас чи Крим, а Закарпаття й Буковина!
Олександр БОЙЧЕНКО