Подивившись свого часу фільм Альфреда Хічкока "Птахи", я назавжди припинила сприймати довкілля як щось мирно-буденне. "І чого це так багато котів скупчилося біля тієї поштової скриньки?" або "Чи не замислили чогось бджоли на квітнику?" – думається мені періодично. А все через Хічкока, який мирних пташок перетворив у своїй стрічці на агресивних чудовиськ, навіть не змінюючи при цьому їхнього вигляду. За сюжетом, звичайні птахи (ворони, чайки, навіть горобці) несподівано почали збиратися у величезні зграї та нападати на людей. Воно, може, і не було би так страшно, якби не виглядало так реально: лише поміркуйте, яка численна перевага на боці пернатих. Тож якби вони справді вирішили діяти "за Хічкоком", нам стало би непереливки.
Страх зміненої буденності
Ось у цьому весь Хічкок: страх, яким лоскочуть нерви його фільми, викликаний не фантастичними потойбічними сюжетами, а цілком реальною, лише дещо зміненою буденністю. "Немає нічого страшнішого, ніж зачинені двері", – казав режисер. У кінематографічній класифікації його фірмовому стилю дали назву "саспенс", що перекладається як напруження. Справді, дев’яносто відсотків тривалості Хічкокового фільму – це не дія, а лише її очікування. При цьому ви точно знаєте, що ось-ось має щось трапитися. І обов’язково щось страшне. І навіть якщо подія (наприклад, убивство) трапляється й на початку фільму, все одно решту часу ви очікуєте на якусь несподівану та моторошну розв’язку.
Кіно Хічкока прекрасне ще й тим, що воно надзвичайно естетське. Це, до речі, цілковита протилежність звичним американським хоррорам (жахливчикам), які викликають відразу, а не жах. У Хічкока якщо вже кров, то охайний рівчачок, який тече разом із водою до стоку в душовій ("Психо"); якщо маніакальне убивство, то зняте на чималій відстані лише як натяк ("Вікно у двір"). Хічкок ненавидів натуралізм, у нього всі актори мали бездоганно "вилизаний" вигляд, вродливі обличчя та ідеальні фігури. З неідеальних (а саме товстих) хіба що тільки він сам дозволяв собі з’явитися на екрані, проте лише у крихітних епізодах. Ці епізодичні виходи (камео) були ще одним фірмовим знаком режисера. Він поставав у ролі перехожого, пасажира у потязі, листоноші, репортера… Це перетворилося на своєрідну гру з глядачем-шанувальником, який добре знав, що камео має бути у кожному фільмі Хічкока, і намагався не прогавити його. У фільмі "Мотузка" режисер навіть вигадав фото-камео: з’явився на колективному знімку.
Ну а повертаючись до ідеальних акторів, неможливо не згадати про таке явище в кінематографі, як "білявки Хічкока". Бездоганно вродливі жінки зі світлими очима та білявим волоссям – цілий естетичний пласт Хічкокового кіно. Чоловіки-глядачі милувалися їхньою вродою, а жінки дивились на них, як на підручник зі стилю. Одяг та зачіски Кім Новак, Грейс Келлі, в яких вони з’являлися на екрані, визначали моду на цілі десятиліття.
Також місце на Олімпі світового кіно не в останню чергу забезпечило Альфредові Хічкоку новаторство суто технічного характеру. Йдеться про незвичний для тих часів "кліповий" монтаж, активно використаний насамперед у "Психо". Справжньою знахідкою був операторський прийом – зйомка з точки зору одного з персонажів. Активно застосовував режисер і звукові ефекти, без яких трилер не трилер.
Та найголовніше, заради чого варто дивитися фільми цього справжнього кінокласика, – це цілковите занурення в його особливий світ: красивий і жахливий водночас. Після фільмів Хічкока ви, як і я, вже ніколи не дивитиметеся на звичні речі так, як раніше. Ви побачите, що зачинені двері справді можуть бути страшними, що знайомий силует у вікні може належати зовсім не знайомій людині, що померлі можуть повертатися до нас втіленими в інших людях… Але не поспішайте з цим усім до лікаря, це не психоз, ви просто надивилися Хічкока.
Закомплексований геній
Такий ось саспенс і психоз корінилися у внутрішньому світі самого Хічкока. Тут усе за Фройдом: важкі спогади дитинства не відпускали його зі свого полону все життя. Так, 10 хвилин, проведених у п’ятирічному віці зачиненим у камері поліцейського відділку за дрібну провину завдяки знайомому-поліцейському батька, змусили Хічкока все життя панічно боятися поліції та знімати фільми про переслідування невинних. А навчанню в єзуїтському коледжі, куди сина відправив ревний католик-батько, можливо і завдячує світове кіно появою саспенсу. Адже у коледжі за найменшу провину наставники карали вихованців гумовою палицею. При цьому час покарання призначали із запізненням, змушуючи зі страхом і напруженням очікувати цієї хвилини. Ну а героїні-білявки були проявом власних комплексів 160-кілограмового товстуна-режисера, який ніколи не вірив, що його може покохати вродлива жінка.
Роботи Хічкока викликали неоднозначну реакцію як у глядачів, так і у кінокритиків та кіноакадеміків. Якщо в Америці заведено оцінювати успіх у касових зборах стрічок та завойованих "Оскарах", то Хічкок аж ніяк не належав до надто успішних. Він лише підступався до найвищих нагород, але потримати в руках омріяну кіномитцями позолочену статуетку так і не зміг. Аж 16 його стрічок претендували на "Оскара" і набрали загалом 50 номінацій. Але режисерську роботу видатного майстра за його життя так належно й не оцінили – лише "Ребекку" визнали найкращим фільмом 1940 року, та цього "Оскара" вручають не режисерові, а продюсерові. Ним був Девід Селзнік – син бідняка-єврея з Києва і продюсер славнозвісних "Віднесених вітром".
Оксана ДРАЧКОВСЬКА
