«Малюю, відколи себе пам’ятаю»

Чернівчани, які цими днями прогулювалися вулицею Кобилянської, мабуть, звернули увагу на автомобіль "Москвич" із величезним муляжем брукового каменя на даху. Капот автомобіля прикрашав бог кохання Ерот, поруч стояла мітла. Але, можливо, не всі зрозуміли, чому той "Москвич" там (а саме – на розі вулиці Доброго) стояв і що він символізував. Пояснюємо. На вулиці Доброго живе відомий далеко за межами нашого міста художник Броніслав ТУТЕЛЬМАН, знаний серед своїх як Бума. Станом на сьогодні роботи Тутельмана знаходяться в колекціях України і Польщі, Росії й Ізраїлю, Австрії й Німеччини, Франції й Італії, Голландії та США. Йому ж належить "Москвич". І він же – у сенсі Бума, а не "Москвич" – відсвяткував 12 липня своє 60-річчя. Хоча "Москвич", здається, також не набагато молодший.

Відданий прихильник творчості художника Роман Спектор значення інсталяції пояснив так: автомобіль символізує прогрес, а бруківка – "старі добрі часи". Поєднання першого з другим – це і є Чернівці, аура яких присутня у всьому, що робить Броніслав Тутельман. Ерот натякає на любов до міста, а мітла – на те, що ця любов має бути чистою й активною (сам художник, до речі, вважає, що мистецтво – взагалі річ еротична, і чим більше в ньому еротики, тим менше банальної порнографії; те саме стосується й життя). Інші глядачі мають право інтерпретувати інсталяцію по-іншому, але з загальним висновком Романа Спектора важко не погодитися.
Після вручення нагород, урочистих і дружніх промов, привітань і знімків на пам’ять публіка перекочувала до галереї "Вернісаж", де того ж дня відкрили концептуальну виставку Броніслава Тутельмана. Вона складається з "мандрівних" фотографій, а також циклів "Об’єкти", "Балкон" і "Фантазії дзеркала". Оскільки на відкриттях виставок нормально поговорити вдається рідко, ми попросили Буму про інтерв’ю напередодні, у чому він нам люб’язно не відмовив.

– Почнемо, як годиться, з початку. Коли ви відчули, що образотворче мистецтво – це ваше покликання?

– Я малюю, скільки себе пам’ятаю, принаймні – років з чотирьох. На відміну від інших дітей, ніколи не хотів бути ні льотчиком, ні космонавтом. Приходили до батьків гості – я завжди сідав і малював їх. Малював у школі на контрольних з фізики чи математики: точні науки мене не цікавили, попишу там щось, а потім візьму і замалюю сторінку. І все – "двійка" гарантована. Коротше кажучи, з вибором професії у мене проблем не було. Проблема була інша. Коли мені виповнилося 15 років, батьки не хотіли відпускати мене далеко від себе і пропонували вступити до Вижницького училища. Але у Вижниці вчили прикладного мистецтва, а я хотів на відділення живопису. Одне з найкращих художніх училищ у колишньому СРСР було в Одесі, і саме туди мені радив поїхати мій учитель. Врешті-решт батьки погодилися, бо думали, що я все одно не пройду за конкурсом. Але я вступив, а у 20 років повернувся назад до Чернівців.

– Чи багато вам дало Одеське училище?

– Як сказати… Мене, звичайно, навчили правильно малювати. Але, розумієте, грамотно писати і писати вірші – це абсолютно різні речі. Закінчивши училище, я зрозумів, що майже нічого не знаю з того, що хотів би знати. Але поступово почав відкривати для себе, наприклад, імпресіоністів. Почав їздити до Москви, пізнавати нові цікаві речі. Ну і в самій Одесі, а також у Львові були потужні культурні середовища. Тільки Одеса більше орієнтувалася на Середземномор’я, а Львів – на Прибалтику, на Польщу.

– Свого часу зі Львова до Чернівців переїхав художник Петро Грицик…

– Так. І ми з ним потоваришували. Петро відіграв велику роль у моєму становленні – і мистецькому, і людському. Він відкрив мені очі на українські національні проблеми, завдяки йому я зрозумів, наскільки непростим явищем був український націоналізм. Наша дружба взагалі збоку виглядала дивно: єврей, мало не сіоніст Бума Тутельман і український буржуазний націоналіст Петро Грицик. І нас всіляко намагалися розсварити, але ми, на щастя, так і залишилися друзями.

– Те, чим ви займаєтеся у мистецтві, можна назвати модернізмом або авангардом, або абстракціонізмом – у кожному разі, не реалізмом. Як ви в ті часи прийшли до цих форм вираження?

– Різними шляхами. Свій вплив мала література: Гамсун, Камю, Сартр, Мандельштам… Потім познайомився з творчістю Пікассо. Я знав одне: будувати соціалізм у мистецтві я не буду. Поигадую , на початку 1970-х у Чернівцях тоді добре розвивався спортивний туризм. І я пішов із друзями-туристами в Карпати. Вони собі тренуються, а я ходжу, розглядаю натуру. І раптом натрапляю на таку собі "шевченківську" хатину. З неї виходить старенька бабуся, висохла, як земля без дощу. Біля хатини – коза. І більше нікого в житті цієї бабусі немає: ні чоловіка, ні дітей. До найближчої крамниці п’ять кілометрів. Я був шокований. І намалював цю бабусю з козою на тлі хатини. Приніс картину у Спілку, а там кажуть: "Ні, такого не може бути, це чужа нам за духом робота, бо Буковина наша радянська процвітає і так далі". Ну процвітає – хай процвітає, але я це процвітання малювати не збирався.

– А чому ви перейшли від живопису до фотографії?

– Я не перейшов і з живописом не "зав’язав", просто я займаюся мистецтвом, і мені цікаво спробувати себе в різних формах. А фотоапарат взяв у руки десять років тому і майже випадково. Ні в дитинстві, ні в юності я не фотографував, хоча мене постійно оточували талановиті фотографи, які жили в Чернівцях. І, звісно, я бачив багато чудових художніх фотографій у різних музеях світу. А 1999 року я робив одну таку інсталяцію, для якої були потрібні знімки чернівецьких двориків. Просити нікого не хотілося, взяв елементарну "мильницю" і зняв усе сам. Потім поїхав на два місяці на запрошення Єрусалимського університету на семінар для художників Європи і вже свідомо захопив із собою фотоапарат, щоби ходити, як турист, і знімати. 2000 року випустив календар. А потім мій хороший товариш, на жаль, уже покійний Слава Терновецький влаштував зібрання фотографів і запросив мене. Там були такі професіонали, у кожного "мерседес" на шиї, а тут я зі своєю мильницею. Але проект мене захопив, у результаті ми зробили виставку, і відтоді я фотографую постійно. Розумієте, фотографія для мене корисна навіть у плані психологічної рівноваги. У живописі я мовби замикаюся сам у собі, мені не потрібна натура, бо я її реалістично не малюю. А фотографія змушує контактувати зі світом, бути до нього уважним: вийдеш купити хліба – і раптом маєш кадр.

– На виставці представлені фотографії з різних міст від Чернівців до Нью-Йорка. А яке місто вам найбільше подобається знімати?

– Я не знімаю міста як такі. Знімаю свою внутрішню тему, а вона є скрізь, де є я. Міста змінюються, вулиці і будинки можуть бути такі чи інакші, але ж очі я всюди беру свої.

– Багато ваших друзів емігрували. Ви ніколи не хотіли виїхати звідси назавжди?

– Понад двадцять років тому, щойно з’явилася така можливість, я полетів до США і прожив три місяці в Нью-Йорку. І там, як і тут, працював, ходив по лікті у фарбі, тільки не вулицею Кобилянської, а Бродвеєм. І раптом відчув, що починаю себе втрачати. Америка – це страшна сила. Вживаючись у неї, ти дивишся на решту світу як на щось маленьке і незначне. Але одна справа, якщо ти американець. А якщо ні? Я люблю їздити і до Америки, і до інших країн, але їздити в гості і повертатися. Бо розумію свій народ, розумію, що його хвилює, на що він страждає. А зрозуміти так само американців я би все одно не зміг, я ж не Задорнов. Знаєте, я навіть Одеське училище з першого разу не закінчив. Повчився рік і взяв академвідпустку. Не зміг витримати: так тужив за Чернівцями, що коли бачив машину з літерами ЧВ, то був готовий цілувати вихлопну трубу. Що вже там казати про Америку…
Лілія ШУТЯК