Друга суча війна

З погляду практичної політології всі держави світу поділяються на три типи: 1) хороші; 2) погані; 3) Україна. І що цікаво: хай би якою була різниця між хорошими та поганими, вони мають бодай ту спільну рису, що і перші, і другі все-таки є державами. Тим часом Україна – це взагалі не держава. Або, точніше, це перевернута догори ногами антидержава. Ця наша унікальна перевернутість виявляє себе на яких завгодно рівнях, але я зупинюся лише на культурі. Щоправда, у широкому значенні цього слова – настільки широкому, що воно охопить і політику.

Звичайно, у жодній країні культура не становить абсолютного моноліту і, наприклад, крім домінантного ядра, складається з великої кількості субкультур – різних там хіпі, панків, емо, скінхедів, растаманів тощо. Але при цьому роль загального фундаменту суспільного життя в нормальних країнах відіграє саме домінантна культура. Власне тому ці країни і є нормальними: домінантна культура формує в них систему етичних та естетичних цінностей, уявлень про добро і зло, прекрасне і потворне, задає моделі мислення і поведінки, тоді як субкультури займають свої альтернативні ніші і – хоч існують за іншими внутрішніми законами – не надто заважають решті громадян.
А тепер подивимося, що відбувається в Україні. Походивши годинку Києвом чи Харковом, Одесою чи Дніпропетровськом, Полтавою чи навіть Чернівцями, легко переконатися: місце субкультури в Україні зайняла… правильно, українська культура, тобто культура, яка за нормальних обставин мала би бути домінантною. Як воно зазвичай і буває із субкультурами, українська майже в кожному місті України має свої чітко визначені місця дислокації: "Український народний дім", "Українська книгарня", "Українські страви". Самі назви наголошують той факт, що решта домів, книгарень і страв до українських не належать. Що ж, усе по-чесному: потрапивши в приміщення, над дверима якого не зазначено, що воно українське, ви принаймні не будете витрачати час на дурні розпитування у стилі "де тут у вас українські книжки?" або "чому у вас немає меню українською мовою?", або "чи не можна зробити якось так, щоби за четвертим разом чудова пісня "Владімірскій централ" звучала трохи тихіше?"

Гаразд, а яка ж у такому разі культура у нас є домінантною? На перший погляд – російська. Але погляд цей дуже поверховий. Хіба в Україні домінує поезія Пушкіна й Лермонтова, проза Толстого й Достоєвського, музика Чайковського і фільми Тарковського? Ні, в Україні домінує "Владімірскій централ" і сформована паяльниками, прасками та автоматами Калашникова гопницька мораль нашої бізнесово-політичної "еліти". Одне слово, кримінальна субкультура з її жаргоном, організаційною структурою і нормами життя, яка в нормальних державах є найбільш закритою і загнаною у підпілля, в Україні перетворилася на культуру домінантну. Як таке могло статися?
Знічев’я пораючись коло пасіки, ми можемо собі пофантазувати про Трипілля і Київську Русь, Запорозьку Січ і УНР як прообрази нашої державності. Але в глибині душі, мабуть, кожен розуміє, що насправді нинішня Україна з усіма її гілками влади і рясно порозвішуваними на тих гілках функціонерами є прямою спадкоємицею України радянської. А в Україні радянській, як і в цілому Союзі, зусиллями Сталіна свого часу відбулася наймасштабніша в історії людства легітимізація злочинного світу. Мільйони початково непричетних до цієї субкультури людей, опинившись у в’язницях і таборах, мимоволі засвоїли її лексику, умовні знаки, звички і закони. Відтак після смерті вождя народів та пов’язаної з нею масової амністії елементи кримінальної субкультури з легкістю заточеної фінки увійшли в усі галузі радянського життя. Увійшли – і назад не вийшли, переживши навіть розпад СРСР і пристосувавшись до нових – нібито незалежницьких – умов.
Зайве говорити, які наслідки мала ця криміналізація суспільної свідомості: у нас же дотепер ніколи напевно не знаєш, хто перед тобою стоїть – начальник відділу боротьби з наркоманією чи глава наркомафії, член парламентського комітету з боротьби з організованою злочинністю чи ватажок організованого бандформування. Одне другому в Україні, як правило, не заважає, а навіть навпаки. Втім, і наскрізну криміналізацію держави ще можна було б якось пережити, якби сам злочинний світ зумів зберегти свою – хай вельми специфічну – морально-правову цілісність. Але він її не зберіг і в пізньосталінські часи розпався на три основні групи.

Вичерпну інформацію про появу цих груп можна знайти в оповіданні-дослідженні Варлама Шаламова "Суча війна". У двох словах ситуація виглядала так. До війни, яку Табачнік називає Великою Вітчизняною, злочинний світ становив зразкову субкультуру. Ним керували на засаді консенсусу "вори в законі", які жили "по понятіям". Зокрема "понятія" категорично забороняли будь-яку працю на користь держави: "вор" не брав до рук лопати, не служив у війську і навіть на зоні не мав права обіймати жодної табірної посади. Інакше він перетворювався на "суку" і викреслювався з лав кримінального братства. Від цього моменту за його життя ніхто б не дав дрібки тютюну. Однак під час війни частина "ворів" потрапила на фронт. Після війни вони повернулися до своїх звичних злочинних занять. І тут на них чекало велике розчарування: вори-ортодокси, які пересиділи війну в таборах, відмовилися прийняти у свої обійми колишніх "братів по перу", оголосивши їх "суками".

Відтак ворам-фронтовикам не залишалося нічого іншого, як згуртуватися і виробити нові "понятія", що дозволяли влаштовуватися на державну службу. Мирно співіснувати в межах одної спільноти дві "конституції", ясна річ, не могли, тож невдовзі у злочинному світі спалахнула небачена за жорстокістю війна – війна між "ворами" і "суками". Але й це ще не все. Розділившись, "вори" і "суки" утворили дві світоглядно антагоністичні групи. Натомість чимало кримінальників жодних світоглядних переконань не дотримувалися. Розлючені і на перших, і на других, ці треті заради власного блага почали залежно від обставин укладати ситуативні союзи то з "ворами" проти "сук", то з "суками" проти "ворів". Така їхня поведінка отримала назву "бєспрєдєл".

Боротьбу модифікованих нащадків цих трьох груп за місце на "політичному Олімпі" ми й спостерігаємо тепер в Україні. Так, ми не помилялися, називаючи Кучму совком, а його режим – злочинним. Наша помилка полягала в іншому: бунт усередині злочинного режиму ми сприйняли за бунт проти нього. Ми мріяли про революцію, а виявилися втягнутими у війну між "ворами", "суками" і "бєспрєдєльщиками". Найсумніше, що серед більш-менш впливових українських політиків немає жодного, хто б не належав до якоїсь із названих груп. А отже, і дочекатися кінця-краю цій "другій сучій війні" нам у близькому майбутньому не світить.
Олександр БОЙЧЕНКО