Щороку в липні нічим не особливе російське село Сросткі в Алтайському краї стає місцем паломництва російського культурного бомонду та преси: там відбуваються "Шукшинські читання". Зрозуміло, на батьківщину видатного російського письменника, режисера й актора Василя Шукшина всі ті люди приїжджають не для того, щоби подивитися інсценізації його оповідань у виконанні місцевих школярів. Насправді їх вабить дивовижне життя Шукшина, а у Сростках його можна побачити зблизька, майже доторкнутися.

Син "куркуля"

Біографія Шукшина – захопливий роман. Такий не могла би створити жодна письменницька фантазія. Перш ніж стати у 25 років студентом ВДІКу, він встиг попрацювати слюсарем, будівельником, вантажником, послужити на флоті, повикладати в школі російську мову та літературу (практично без жодної освіти) і навіть побути директором школи. Він рано став єдиним мужчиною в сім’ї – у чотири роки, коли "розкуркулили" і розстріляли його батька, зовсім іще молодого, 22-річного. У Сростках досі розповідають: мати Василя Шукшина була тоді в такому відчаї, що хотіла отруїти себе та сина з донькою, але добрі люди підтримали морально і матеріально. Невдовзі вона знову вийшла заміж, але й другий чоловік загинув 1942 року на війні.

Мати – безперечно, головна жінка в житті Василя Шукшина. Коли син вирішив їхати до Москви на навчання, вона, щоб назбирати грошей на дорогу, продала корову. А він потім зняв її у своєму шедеврі "Калина червона". Ота явно документальна бабуся в найбільш зворушливому епізоді стрічки, забута й покинута мати головного героя, – це вона і є. Тільки справжня мати Шукшина ніколи не була ні забутою, ні покинутою: син регулярно навідував її, щоби порадитися з приводу важливих життєвих рішень. Купив їй прегарний будиночок на березі річки, коли отримав гонорар за роман "Любавіни". До речі, у будь-якій біографії Шукшина ви насамперед прочитаєте, що він російський письменник, а потім уже режисер і актор. Справді, з літератури він розпочинав: перші оповідання написав мало не в дитинстві. Чимало колег по письменницькому цеху вважали, що саме писання і є його головним покликанням. Але так не вважав сам Шукшин, бо його розлогому таланту було затісно в якійсь одній іпостасі.

За цю "багатостаночність" Шукшина часто критикували старші колеги та вчителі. Розповідають, що коли він здавав свою дипломну короткометражку, де виступив і сценаристом, і режисером, і виконавцем головної ролі, хтось із комісії запитав не без сарказму: "Може ви ще й музику до своїх фільмів писатимете?" "Може й писатиму", – не образився Шукшин.

На той час він уже був відомим актором, майже зіркою. Його акторський доробок значно більший за режисерський – 27 ролей. Поставив же він лише шість стрічок, а до десяти написав сценарії. І вступати до ВДІКу спочатку мав намір саме на сценарне відділення. Виявляється, він просто не знав, що в кіно є така професія, як режисер. Гадав, актори просто збираються і радяться між собою, що і як знімати. Коли ж довідався, що режисери не лише існують, а й є головними на знімальному майданчику, одразу ж подав документи на режисера.

Шість років тверезості та болю

У таке важко повірити, але на одному курсі з ним вчилися Андрон Кончаловський, Елем Клімов і Андрій Тарковський. Більше ніколи в історії радянсько-російського кіно не було таких зоряних випусків. Сільського простака Шукшина і рафінованого інтелігента Тарковського одразу ж "записали" в антиподи, проте все було не зовсім так. Вони справді критикували погляди та роботи один одного, але кожен беззаперечно визнавав талант опонента. А головне, Шукшин, хоч і писав та знімав усе життя лише село, досить швидко став своїм серед тодішньої "золотої молоді" Москви. На його природну харизму "клювали" дівчата з найвищих шарів суспільства, як ось поетеса Белла Ахмадуліна, донька відомого письменника Вікторія Софронова. Та й Лідія Федосеєва, остання дружина і муза, мати двох його дочок, хоч і виглядала органічно в ситцевих сукнях та хустках, насправді – корінна ленінградка.

Як справжній російський талант, Василь Шукшин пиячив, хоч і страждав з юності на виразкову хворобу шлунку. Проте чарка ніколи не заважала йому в роботі. За розповідями колег, на знімальному майданчику він завжди з’являвся свіжим, бадьорим – що би там не було минулого вечора. Але за останні шість років життя Шукшин не торкався спиртного. І сталося це після такого випадку. Він пішов на прогулянку із кількамісячною донькою Марією і зустрів, як казали в напівзабутій рекламі, "старого друга". Щоби відзначити зустріч, чоловіки зайшли у найближчу пивницю, а візочок зі сплячою дитиною залишили на вулиці. За кілька годин Василь Макарович прийшов додому й у відповідь на запитання дружини: "Де Маша?" – лише побілів і вибіг із квартири. На щастя, візочок стояв на тому самому місці, а дитина в ньому мирно спала, хоч і була дуже мокрою. З того дня алкоголю Шукшин більше не вживав.

Та, на жаль, це не покращило його здоров’я: виразка так допікала режисерові, що під час монтажу "Калини червоної" він змушений був періодично зупиняти роботу, доки тривали напади болю. Дедалі більше часу проводив у лікарнях. Було би не дивно, якби така важка хвороба переросла в якийсь фатальний діагноз. Однак помер Шукшин зовсім не від тієї болячки, що мучила його все життя, а від серцевої недостатності. Саме тому багатьом людям його раптова смерть видалася загадковою і підозрілою. Це трапилося під час зйомок фільму Сергія Бондарчука "Вони воювали за Батьківщину", на пароплаві, де мешкала знімальна група. Порозмовлявши зі своїм приятелем Георгієм Бурковим, Шукшин, веселий та цілком з вигляду здоровий, пішов до своєї каюти писати (він писав винятково ночами). А вранці його вже не вдалося розбудити. За кілька тижнів до того Шукшин лежав у лікарні, і там йому в комплексному обстеженні про всяк випадок зробили кардіограму. Вона була ідеальною.
Оксана ДРАЧКОВСЬКА